Вона проказала це виразною паризькою говіркою.

– З ним часто таке буває?
– запитала потім Сильвія в Барбари, показуючи пальцем на Ніла.

Барбара розгубилась і пробурмотіла:

– Ні, зрідка.

– І що ви робите, щоб його вгамувати?

Запитання пролунало різко, як удар сікачем. Ніл вибухнув реготом.

– Яка чарівна жінка!
– проказав він до мене.

Я почував себе препогано, тому взяв келих і зробив добрий ковток.

– То як ми завершимо вечір?
– поцікавився Ніл.

Отже, я не помилився: наші страждання ще не скінчились.

– Я знаю одне дуже затишне місце в Канні,- промовив Ніл.
– Можна було б випити там по чарці.

– У Канні?

Ніл доброзичливо поплескав мене по плечу:

– Не бійтеся, старий. Канн - місце досить спокійне.

– Нам доведеться повертатись до готелю,- сказав я.
– Близько півночі я чекаю на телефонний дзвінок.

– Та ну... Подзвоните звідти самі. Ви ж нас не покинете?..

У відчаї я повернувся до Сильвії. Досі вона сиділа з байдужим виглядом, але тут прийшла мені на допомогу:

– Я стомилась... Не хочеться на ніч далеко їхати...

– Далеко їхати? До Канна? Та ви смієтесь! Ти чула, Барбаро? До Канна далеко їхати! Вони вважають, що Канн -це далеко!

Все, ні слова більше, а то Ніл, як механічний молот, раз у раз гупатиме: «До Канна... До Канна...» А якщо завести з ним суперечку, то він приклеїться ще дужче. Чому деякі люди бувають схожі на жувальну гумку, що її марно намагаєшся здерти з каблука, шкрябаючи ним об край тротуару?

– Обіцяю вам: у Канні ми будемо за десять хвилин. О цій порі можна їхати швидше...

Ні, він навіть не здавався п'яним, і голос у нього був спокійний. Сильвія знизала плечима:

– Якщо ви так наполягаєте... Що ж, їдьмо в Канн.

Вона поводилася спокійно, тільки непомітно мені підморгнула.

– Там і побалакаємо про діамант,- заявив Ніл.
– Здається, я знайшов покупця. Правда, Барбаро?

Та мовчки всміхнулась.

Офіціанти в білих куртках снували між столиками, і я аж дивувався, що вони так твердо тримаються на ногах. Вогні Ніцци в широких вікнах, здавалося, ще більше віддалялись і розпливалися в тумані.

Ми вибрались на берег. Довкола мене все хиталося...

Коли ми сідали в машину, я сказав Нілові:

– Все ж таки мені дуже хотілося б, щоб ви відвезли нас до готелю. Це такий важливий для мене телефонний дзвінок...

Ніл поглянув на годинник, і його обличчя розпливлося в широкій усмішці.

– Ви справді чекали телефонного дзвінка опівночі? Вже пів на першу... Тепер, друже, ви не маєте жодного приводу покинути наше товариство...

Ми з Сильвією влаштувалися на задньому сидінні. Барбара клацнула золотим портсигаром, потім обернулася до нас і запитала:

– Ви не маєте сигарет? У мене скінчились.

– Ні,- різко відповіла Сильвія.
– Сигарет ми не маємо.

Вона взяла мою руку й притисла собі до коліна. Ніл рушив.

– Ви таки збираєтесь везти нас до Канна?
– поцікавилася Сильвія.
– Там, мабуть, нудно...

– Ви просто там не були,- відповів Ніл по-батьківському заспокійливо.

– Нічних клубів ми не любимо,-впиралася Сильвія.

– Та я й не везу вас до нічного клубу...

– А куди ж?

– Це сюрприз!

Я боявся, що Ніл мчатиме надто швидко, але він їхав обережно. У машині заграло невидиме радіо. Ми знову проминули яхт-клуб та парк Віж'є і були вже біля порту.

Сильвія стисла мою долоню, я повернув до неї голову й показав рукою на дверцята. Якщо машина зупиниться перед червоним світлом, ми вискочимо. Гадаю, Сильвія мене зрозуміла, бо кивнула головою.

– Люблю цю мелодію,- сказав Ніл. Потім увімкнув радіо гучніше й обернувся до нас.
– Вам теж подобається?

Ми не відповіли. Ні я, ні Сильвія. Я міркував про дорогу, що веде до Канна. Світлофор ми неодмінно мали проїздити біля парку Альберта І або вище, на Англійській набережній. Найкраще було б вискочити з машини на Англійській набережній і загубитись у вуличках, що відходять від неї під прямим кутом. Рух там однобічний, і поїхати за нами Ніл не зміг би.

– У мене скінчилися сигарети,- знов озвалась Барбара.

Ми їхали по набережній Кассіні. Ніл зупинив машину.

– Хочеш купити сигарети?
– запитав він. Потім обернувся до мене.
– Вам не важко буде сходити за сигаретами для Барбари?

Машина розвернулась і зупинилася перед набережною Двох Емануелів.

– Бачите перший ресторан на набережній? То «Гарак». Він ще працює. Попросите дві коробки «Кравен». Якщо не даватимуть, скажете, що це для мене. Ми з пані Гарак добре знайомі.