– Найкраще тут улітку,- мовив Ніл.
– Дах знімають, і зала стає терасою на свіжому повітрі. Уявляєте, цей ресторан відкрив двадцять років тому колишній батьків садівник!..

– Він і досі його власник?
– запитав я.

– Ні, помер.

Його відповідь мене розчарувала. Того вечора мене взагалі гнітили лихі передчуття, і я не відмовився б зустрітись із колишнім садівником Нілового батька. Тоді я бодай упевнився б, що Ніл належить до дуже багатої і впливової американської родини.

Офіціанти, як і метрдотель, були в білих куртках із золотистими ґудзиками й у білих штанях, але без кашкетів. Над вхідними дверима висів рятувальний круг, на якому голубими літерами стояло: «Коко-Біч».

– Правда, гарно?
– запитав Ніл.

Перед нами з Сильвією відкрилась уся бухта Ангелів, де яскраво освітлені місця контрастували з тим, що лишалися в темряві. Світло прожекторів вихоплювало з мороку скелі та пам'ятник померлим біля підніжжя Замкової гори, а далі вирізнявся парк Альберта І, фасад та рожевий купол готелю «Негреско».

– Ми наче на кораблі,- мовила Барбара.

Так, «члени екіпажу» мовчки снували між столиками, і я помітив, що всі вони в пантофлях.

– Сподіваюся, ви ще не схопили морської хвороби?
– пожартував Ніл.

Його слова мене чомусь насторожили. А може, то було просто через дощові краплі, що тарабанили по склу, та вітер, який шарпав білий прапор з написом «Коко-Біч» - той прапор стримів над понтоном перед входом до ресторану, наче на носі яхти.

Один з офіціантів у білому подав кожному з нас меню.

– Я раджу вам узяти бурріду,- мовив Ніл.
– Або, якщо вам це не до вподоби, скуштуйте юшки з часником. Такої, як тут, я не їв більш ніде.

Американці мають досить непоганий смак і стають завдяки своєму завзяттю та наполегливості досвідченими знавцями французьких вин і французької кухні. Але тон Ніла, його міміка, грубий жест пальцем і манера вихваляти французькі вина та юшку з часником нагадали мені про якісь знайомі місця... І зненацька я відчув, як на мене війнуло марсельською вулицею Канеб'єр та площею Пігаль...

Цілий вечір ми з Сильвією перезиралися. Думали ми, гадаю, про одне: добре було б їх покинути... Однак мене стримувало те, що треба було якось дістатися до порту. Там ми вже якось загубилися б у вуличках старої Ніцци. Та спершу довелося б іти безлюдною довгою вулицею, а машиною вони б нас швидко наздогнали. А тоді зупинилися б і зажадали пояснень. Відповідати їм, вибачатись чи просто послати під три чорти?.. Все це виявилося б ні до чого, адже Ніли знали нашу адресу. Як на мене, спекатися їх було так само важко, як і Вількура. Ні, краще вже вирішити все мирно.

Коли подали десерт, мені стало й зовсім кисло на душі, бо Ніл нахилився до Сильвії і легенько торкнувся пальцем діаманта.

– То ви й досі носите цей камінчик?

– Ви вивчали жаргон у колежах Монако?
– запитав я.

Очі його звузились, погляд став колючим.

– Я тільки спитав у вашої дружини, чи вона й досі носить цей камінчик...

Завжди такий ввічливий, Ніл раптом став якимсь агресивним. Може, забагато випив? Барбара наче знітилась і закурила сигарету.

– Хай моя дружина носить і камінчик, але цей камінчик дорожчий за всі ваші статки!

– Ви так гадаєте?

– Я в цьому впевнений.

– І хто ж вам таке сказав?

– Здогадуюсь.

Ніл вибухнув гучним сміхом, і погляд його пом'якшав. Тепер він дивився на мене веселими очима.

– Ви розгнівались? Я ж хотів лише пожартувати... Так, поганий жарт. Мені прикро...

– Я теж пожартував,- кинув я.

На хвилю запала мовчанка.

– Ну, якщо ви обидва жартували,- озвалася нарешті Барбара, - то це тільки на краще.

Ніл наполягав, щоб ми випили ще й лікеру, вже навіть не пам'ятаю якого - чи то сливового, чи то вишневого. Я підніс келих і вдав, ніби надпив. Сильвія вихилила свій одним духом. Вона більш нічого не казала, лише раз у раз нервово торкалася пальцями свого «камінчика».

– Ви теж розгнівались на мене?
– м'яко звернувся до неї Ніл.
– Через «камінчик»?
– Він знову говорив із ледь відчутною американською вимовою і став зовсім іншою людиною. Тепер у ньому було щось ніжне, чарівливе.
– Я прошу вибачення. Забудьте, будь ласка, мій дурний жарт.
– Ніл благальне, немов мала дитина, склав руки.
– То ви мене прощаєте?

– Я вас прощаю,- відповіла Сильвія.

– Мені справді прикро, що цей камінчик...

– Камінчик, не камінчик,- перебила його Сильвія,- мені байдуже.