— Ви ще нічого не бачили, — сказав він. — Дивіться, дивіться.

— Моранже, Моранже!

— Ну що, друже мій, що я можу вдіяти?

Я завважив, що дивна зала мебльована, даруйте, на європейський кшталт. Щоправда, тут і там було чимало туарезьких круглих шкіряних, строкато пофарбованих подушок, покривал з Гафси, килимів з Каїра. Портьєра, яку я відсунув тремтячою рукою, була з Карамані. Крізь прочинені двері було видно бібліотеку, повну книжок. На стінах висіло багато репродукцій шедеврів античного мистецтва. Нарешті, там стояв стіл, завалений неймовірною кількістю паперів, брошур, книжок. Я не повірив своїм очам, побачивши свіжий номер «Археологічного вісника».

Я дивився на Моранжа, він дивився на мене; і раптом ми обидва вибухнули сміхом, божевільним сміхом, який стрясав нас з добру хвилину.

— Не знаю, — спромігся нарешті вимовити Моранж, — чи ми будь-коли шкодуватимемо з приводу цієї невеличкої екскурсії до Хоггару. Погодьтеся, що вона сповнена несподіванок. Цей таємничий провідник, котрий приспав нас, щоб позбавити незручностей, пов’язаних з подорожжю на верблюді, й дав змогу, ніде правди діти, зазнати насолоди від куріння гашишу; ця фантастична нічна подорож і на завершення — ця печера якогось Нуреддіна, котрий, мабуть, здобув класичну освіту в Еколь нормаль — слово честі, найурівноваженіша людина може з’їхати з глузду.

— Справді, що ви думаєте з цього приводу?

— Що я думаю, мій бідний друже? Те, що й ви самі можете думати про те. Нічого не розумію, нічогісінько. Те, що ви люб’язно називаєте моєю ерудицією, звітрилось. Хіба може бути інакше? Це життя троглодитів спантеличує мене. Пліній розповідає про тубільців, які жили у печерах на віддалі семиденного шляху на південний захід від країни амантів і дванадцятиденного на захід від великої Сірти. Геродот також пише про те, що гараманти на своїх колісницях, запряжених кіньми, полювали на ефіопів, жителів печер. Та, зрештою, ми в Хоггарі, в самому серці таргійського краю, і жоден з найвідоміших авторів ніколи навіть не натякав, що туареги живуть у печерах. Дювейр’є категоричний щодо цього. І скажіть, будь ласка, що це за печера, обладнана як робочий кабінет, де на стінах репродукції Венери Медицейської та Аполлона? Кажу вам, можна збожеволіти, є від чого збожеволіти.

І Моранж, впавши на диван, знову зареготав.

— Дивіться, — сказав я йому, — латина.

Мене зацікавили аркушики, розкидані на робочому столі, що стояв посеред зали. Моранж узяв їх у мене з рук і почав жадібно розглядати. Його обличчя виражало безмежний подив.

— Щодалі, то краще, мій друже! Хтось, спираючись на численні тексти, пише тут дисертацію про острови Горгон [25] . «De gorgonum insulis». Медуза, за його висновками, була дикою лівійкою і жила поблизу озера Трітонів, тепер Шотт Мельхрір, а Персей… Ах!

Голос Моранжа зрадив його. Тієї ж миті в залі пролунав пронизливий тонкий голос:

— Прошу вас, пане, облиште мої папери. Я обернувся на новоприбулого.

Одна з портьєр відхилилася, пропустивши дивну особу. Хоч ми змирилися з найбезглуздішими випадковостями, ця поява перевершувала все, що можна було собі уявити.

На порозі зали стояв маленький чоловічок з лисим черепом, жовтим, загостреним обличчям, наполовину схованим під величезними зеленими окулярами, і маленькою сивою борідкою. Сорочки не було видно, а на вишневій маніжці вирізнялася краватка солідних розмірів. Білі панталони були широкими, типу матроських. Червоні шкіряні пантофлі без закаблука й підбора являли єдину східну деталь його вбрання.

Він досить хвалькувато носив почесну відзнаку діяча народної освіти.

Чоловічок зібрав докупи аркуші, які випали з рук ошелешеного Моранжа, перелічив їх і склав у певному порядку, потім сердито зиркнув на нас і подзвонив у мідний дзвінок.

Портьєра знову відхилилася. Увійшов білий таргієць [26] величезного зросту. Мені здалося, що я пізнав у ньому одного з духів печери.

— Ферраджі, чому цих панів привели до бібліотеки? — запитав з обуренням маленький діяч народної освіти.

Таргієць шанобливо вклонився.

— Сегеїр-бен-Шейх повернувся раніше, ніж його чекали, сіді [27] , — відповів він, — і бальзамувальники вчора ввечері ще не впоралися зі своїми обов’язками. Цих привели сюди тимчасово, — закінчив він, вказуючи на нас.

— Гаразд, можеш іти, — сказав роздратовано маленький чоловічок.

Ферраджі позадкував до дверей. На порозі він зупинився й додав:

— Я тебе покличу, сіді, коли буде накрито на стіл.

— Гаразд, іди.

І чоловічок в зелених окулярах, сівши до столу, почав гарячково порпатися в паперах.

Не знаю чому, але цієї миті мене охопила шалена лють. Я підійшов до нього.

— Мосьє, — сказав я, — ми з моїм товаришем не знаємо ні де ми, ні хто ви. Судячи з того, що ви носите одну з найпочесніших відзнак нашої країни, бачимо лише, що ви француз. Ви, зі свого боку, могли зробити аналогічний висновок, — додав я, вказуючи на вузьку червону орденську стрічку на моїй білій блузі.

Він подивився на мене здивовано й зневажливо.