— І що з того, мосьє?

— А те, мосьє, що негр, який щойно вийшов звідси, назвав одне ім’я, Сегеїр-бен-Шейх, ім’я розбійника, ім’я бандита, одного з вбивць полковника Флаттерса. Чи відома вам ця деталь, мосьє?

Маленький чоловічок холодно подивився на мене й знизав плечима.

— Звісно. Але чому ви вважаєте, що мене це обходить?

— Як! — загорлав я, не тямлячи себе. — Хто ж ви тоді?

— Мосьє, — сказав дідок, звертаючись з кумедною гідністю до Моранжа, — ви були свідком нечемної поведінки вашого супутника. Тут я у себе вдома й не дозволю…

— Вибачте моєму товаришеві, мосьє, — сказав Моранж, наближаючись. — Він не вчений, як ви. Молодий лейтенант, гаряча голова. І, втім, ви маєте зрозуміти, що в нього, як і в мене, є підстави для занепокоєння.

Мене вкрай обурили такі напрочуд догідливі слова Моранжа. Але, подивившись на нього, побачив у його погляді стільки ж іронії, як і подиву.

— Знаю, що більшість офіцерів грубіяни, — пробурмотів дідок, — але це не причина…

— Я теж лише офіцер, мосьє, — все догідливіше провадив Моранж, — і якщо я будь-коли страждав від інтелектуальної відсталості, спричиненої цим становищем, то, слово честі, це було щойно, коли я переглядав, перепрошую за нескромність, сторінки вашої наукової праці, присвячені захоплюючій історії Горгони за Проклесом Карфагенським, цитованим Павзанієм.

Вираз подиву кумедно розтяг риси обличчя старого. Він поспіхом протер свої окуляри.

— Що? — скрикнув він нарешті.

— Дуже прикро, — незворушно вів далі Моранж, — що ми не маємо у своєму розпорядженні цікавого трактату, присвяченого пекучому питанню, про яке йдеться у Статіуса Себозуса, не знаємо, що Пліній і…

— Вам знайомий Статіус Себозус?

— І що мій учитель, географ Берліу…

— Ви знали Берліу, ви були його учнем? — розгублено промурмотів старий з почесною відзнакою.

— Мав честь, — тепер уже холодно відповів Моранж.

— Але ж тоді, мосьє… але ж тоді ви мали чути, ви в курсі проблеми Атлантиди?

— Мені справді знайомі праці Ланьйо, Плуа, Арбуа з Жюбенвіля, — крижаним тоном відповів Моранж.

— О господи, — хвилювання маленького чоловічка досягло апогея, — мосьє, мій капітане, який я щасливий, щиро перепрошую вас!

Тієї миті портьєра знову відхилилася і з’явився Ферраджі.

— Сіді, вони звеліли сказати вам, що коли ви негайно не прийдете, то почнуть без вас.

— Іду, йду, Ферраджі. Скажи, що ми йдемо. О, панове, якби я міг передбачити… Але це так незвичайно, офіцер, котрий знає Проклеса з Карфагена, Арбуа з Жюбенвіля. Але дозвольте представитись: мосьє Етьєн Ле Меж, доцент університету.

— Капітан Моранж, — відрекомендувався мій супутник.

Я також назвав себе:

— Лейтенант де Сент-Аві. Авжеж, мосьє, я можу легко переплутати Арбуа з Карфагена з Проклесом із Жюбенвіля. З часом я заповню ці прогалини. А зараз я хотів би знати, де мій супутник і я перебуваємо, чи вільні ми, чи чиясь таємна скла тримає нас тут. Здається, що ви, мосьє, почуваєте себе досить певно, як удома, і зможете просвітити нас щодо цього питання, яке я малодушно вважаю головним.

Ле Меж подивився на мене, і якась гидлива посмішка викривила його вуста. Він розтулив рота… Тієї ж миті пролунав дзвінок.

— Незабаром, панове, я розповім вам, поясню. Але зараз, бачите, слід поспішати. Це час сніданку, і наші співтрапезники, чекаючи на нас, починають нетерпеливитись.

— Наші співтрапезники?

— їх двоє, — пояснив Ле Меж. — Ми втрьох — європейські пожильці цієї оселі, постійні пожильці, — вважав він за потрібне додати з усміхом, який бентежив. — Двоє диваків, панове, з якими ви, безумовно, намагатиметесь якомога менше спілкуватись. Один з них — духовна особа, обмежена, хоч і протестант. Другий — людина, що збилася з пуття, старий дурень.

— Дозвольте, — сказав я — мабуть, це його голос чув я останньої ночі. Він метав банк, напевне, з вами й пастором?

Ле Меж ображено замахав руками.

— Що це вам, мосьє, на думку спало? Зі мною! Він грає з туарегами. Він навчив їх всіх можливих ігор. Це він так настирно дзвонив, щоб ми не барилися. Тепер пів на десяту, й зала, де грають у карти, відчиняється о десятій. Ходімте швидше. Гадаю, ви, мабуть, не проти’того, щоб поснідати.

— Авжеж, не відмовимося, — відповів Моранж.

Ми рушили за Ле Межем довгим звивистим коридором зі східцями на кожному кроці. Довкола було темно. Але через певні проміжки у маленьких нішах, витесаних у скелі, блимали рожеві світильники й курильниці. Збадьорюючі східні пахощі духмяніли в темряві й були ніжним контрастом з холодним подихом засніжених вершин.

Час від часу нам зустрічався білий таргієць, мовчазний, незворушний привид, і ми чули, як позаду нас стихає клацання його сандаль.

Ле Меж зупинився перед дверима, закутими в той самий блідий метал, який привернув мою увагу на стінах бібліотеки, відчинив їх і відійшов убік, щоб пропустити нас уперед.