Шрифт:
— Минула дев’ята. Бачиш, як високо піднялося сонце? Давай, я спущу штору.
У кімнаті запанувала сутінь. Очі Гале стали ще рожевішими. А в Гірам-Руа — зеленими.
— Це дуже люб’язно, — повторив я, думаючи про своє, — Бачу, ти сьогодні вільна. Ще ніколи не приходила так рано.
Обличчя дівчини спохмурніло.
— Справді, я вільна, — з прикрістю відповіла вона.
Я уважніше подивився на неї й уперше побачив, що вона гарна. Її волосся, що спадало на плечі, було не кучерявим, а хвилястим, риси обличчя — бездоганно правильними: рівний ніс, маленький рот з тонкими губами, вольове підборіддя. Колір шкіри — світло-бронзовий, а не чорний. Стрункий, гнучкий стан не мав нічого спільного з тими огидними товстими обрубками, що на них перетворюються розпещені негритянки.
Її чоло й волосся охоплював широкий мідний обруч з коштовним каменем посередині, а зап’ястя й щиколотки прикрашали ще ширші чотири браслети. Вона була вдягнена в декольтовану зелену шовкову туніку, гаптовану золотом. Зелень, бронза, золото.
— Таніт-Зерга, ти сонгаї [53] ? — лагідно запитав я.
Вона відповіла гордо, навіть з викликом:
— Так, я сонгаї.
«Дивне дівча», — подумав я.
Було очевидним, що є тема, якої Таніт-Зерга уникає. Я згадав майже страждальний вираз її обличчя, коли вона сказала мені, що Гірама-Руа вигнано, й тон, яким вимовила це безособове «вигнано».
53
Сонгаї (сонгай, сонгой) — народність, що проживає на берегах р. Нігер.
— Я сонгаї, — повторила вона. — Народилася в місті Гао [54] , на Нігері, колишній столиці сонгаї. Мої предки правили великою імперією Мандінго. І якщо я тут рабиня, це не означає, що мене слід зневажати.
Освітлена сонячним промінням, Гале сиділа на своєму маленькому задку й передніми лапами терла свої й без того блискучі вуса, а Гірам-Руа спав на килимку, вряди-годи жалібно зітхаючи.
— Йому щось сниться, — сказала Таніт-Зерга, приклавши пальця до вуст.
54
Імперія Гао — середньовічна держава в Західному Судані.
— Лишень ягуарам може щось снитися, — зазначив я.
— Гепардам також, — промовила вона поважно, аж ніяк не збагнувши смаку цього грубуватого парнаського жарту.
На мить запала мовчанка. Потім вона сказала:
— Ти, мабуть, зголоднів. І мені здається, що не хочеш снідати разом з іншими.
Я не відповів.
— Треба попоїсти, — додала вона. — Якщо не заперечуєш, я принесу щось для тебе й для себе, а також обід для Гірам-Руа й Гале. Коли на душі сум, не слід лишатися на самоті.
І маленька зеленаво-золотиста фея вийшла, не чекаючи моєї відповіді.
Так склалися мої взаємини з Таніт-Зергою. Вона щоранку приходила до моєї кімнати разом з двома звірятками. Рідко коли згадувала про Антінею, а якщо й згадувала, то побіжно. Здавалося, що дівчина боїться якогось ненависного їй запитання, котре, вона це бачила, от-от зірветься з моїх уст, і я відчував, як вона уникала тих тем, які я не наважувався порушити.
Щоб відвернути загрозу, вона, наче маленька збуджена папуга, говорила, говорила, говорила.
Я занедужав і був, як ніхто ніколи, доглянутий цією сестрою-жалібницею у зеленому шовку з бронзою. Двоє звіряток, велике й мале, були тут-таки, обабіч мого ліжка, і, доки я марив, бачив їхні, зосереджені на мені, сумні й таємничі зіниці.
Таніт-Зерга розповідала своїм співучим голосом різні історії, але найцікавішою з них була, як вона вважала, історія її життя.
Лише згодом я раптом збагнув, якою близькою стала мені ця маленька дикунка. Хоч би де ти не була тепер, люба дівчино, з яких тихих берегів не спостерігала мою трагедію, кинь погляд на свого друга, прости йому, що він не відразу приділив тобі увагу, якої ти так заслуговувала.
— З моїх дитячих літ, — почала вона, — мені запам’яталася така картина: розганяючи вранішній туман, сходить ніжно-рожеве срнце над великою рікою, що несе тихі хвилі, над повноводою рікою Нігер. Це було… Але ти не слухаєш мене.
— Слухаю тебе, маленька Таніт-Зерго, слово честі.
— Це правда? Я не надокучаю тобі? Хочеш, щоб я розповідала?
— Розповідай, Таніт-Зерго, розповідай.
— Отже, ми бавилися з моїми маленькими подругами, яких я дуже любила, на березі повноводої ріки, під терновими деревами, братами зег-зег, колючки яких скривавили чоло вашого Пророка. Ми називаємо їх райськими деревами, бо під ними, як сказав наш Пророк, розкошуватимуть праведники [55] . Вони були іноді такі височенні, що вершник не спромігся б упродовж століття перетнути тінь, яку вони кидають на землю.
55
Коран, розділ 66, рядок 17. (Нотатки п. Леру).
Ми сплітали там гарні гірлянди з мімози, рожевих каперсів і білих нігелл. Потім кидали їх у зелену воду, щоб відвернути лиху долю, і сміялися, мов божевільні, коли виринав гіпопотам, висуваючи свою добру товсту морду. Ми починали незлобиво бомбардувати його, доки він знову не пірнав у воду, здіймаючи фонтан білої иіни.
Так було вранці. Потім Гао затоплювала смертельна червона спека. Надвечір ми поверталися на берег ріки, щоб серед хмар москітів та одноденок побачити величезних кайманів у твердокам’яних панцирах,* які поволі виповзали на берег й зрадливо загрузали у жовтому болотяному мулі.