Ми, бомбардували їх, як і гіпопотамів уранці, і тоді, вшановуючи сонце, що хилилося за чорне гілля дульдулів, ставали в ритуальне коло, плескали в долоні, тупотіли ногами й співали гімн сонгаї.

Такими були щоденні розваги вільних дівчат. Але ти б помилився, подумавши, що ми лише пустували. Якщо хочеш, розповім тобі, як я врятувала одного французького офіцера, напевне, старшого за тебе чином, судячи з кількості золотих нашивок на його білих рукавах.

— Розповідай, маленька Таніт-Зерго, — сказав я, затопивши погляд у далечінь.

— Марно усміхаєшся, — сказала вона дещо ображено, — і не звертаєш на мене належної уваги. Мені однаково. Я розповідаю все це для самої себе, аби згадати. Ртже, у верхів’ї, перед Гао, Нігер утворює вигин. Там є невеликий мис, порослий велетенськими камедними деревами. Це сталося одного серпневого вечора, коли заходило сонце й в навколишньому лісі принишкли птахи. І раптом ми почули незнайомий гуркіт, що долинав із заходу: «Бум-бум, бум-барабум, бум-бум». Він усе посилювався: «Бум-бум, бум-барабум», і всі водоплавні птахи — чаплі, пелікани, качки — злетіли в повітря й розсипалися над деревами, переслідувані чорною димовою хмарою, яку підганяв вітер.

Це була канонерка. Вона огинала мис, здіймаючи таку коловерть, що аж здригалися прибережні чагарники. На кормі виднів блакитно-біло-червоний прапор. Вона причалила до маленької дерев’яної гатки. Було спущено шлюпку з двома матросами й трьома офіцерами, які незабаром зійшли на землю.

Старший серед них, у білому бурнусі, — він добре знав нашу мову, — висловив бажання поговорити з шейхом Сонні. Підійшов мій батько і сказав, що це він. Тоді офіцер розповів йому, що губернатор Томбукту дуже розгніваний, бо їхня канонерка за милю звідси врізалася в невидиму пальову основу, зазнала пошкоджень і не може продовжував свій рейс до Ансанго.

Мій батько відповів, що французи захищають бідолашний осілий народ від нападів туарегів і тому завжди бажані гості, а греблю було споруджено не з лихим наміром — вона дає змогу ловити рибу для забезпечення харчування; що до послуг. командира французів усі засоби Гао, зокрема кузня, тож хай лагодять канонерку. Під час цієї розмови французький офіцер дивився на мене, а я на нього. Це був уже літній чоловік, високого зросту, з широкими, трохи згорбленими плечима й такими ж ясно-синіми очима, як те джерело, від якого походить моє ім’я.

— Іди сюди, мала, — приязно сказав він.

— Я дочка шейха Сонні і роблю лише те, що хочу, — відповіла я, ображена такою безцеремонністю.

— Маєш рацію, — промовив він, усміхаючись, — бо ти гарна. Дай мені квіти, що на твоїй шиї.

Це була велика гірлянда з пурпурових квітів алтеї. Я простягла її. Він обійняв мене, і ми помирилися.

Тим часом матроси й найміцніші люди нашого племені затягли канонерку в бухту на ріці.

— Роботи вистачить на цілий завтрашній день, — сказав старший механік, оглянувши пошкодження. — Ми зможемо вирушити лише післязавтра вранці. Якщо ці ледарі матроси не лінуватимуться.

— Який причепа, — пробурмотів мій новий друг.

Але його поганий настрій швидко розвіявся, бо я і мої подруги почали з усім запалом розважати гостя. Він слухав наших гарних пісень і, аби віддячити, частував нас різними ласощами, що їх принесли йому з корабля на обід. А ночував у нашій великій хаті, яку уступив йому батько. Перш ніж заснути, я довго спостерігала крізь шпарини хижі, куди ми з мамою перебралися, за червоними відблисками прожектора канонерки на темній воді.

Тієї ночі я бачила страшний сон: начебто над головою мого друга, французького офіцера, який спокійно спав, кружляє великий крук, горлаючи: «Кра, кра! Тінь камедних дерев Гао… кра, кра!.. не врятує наступної ночі… кра, кра!.. білого начальника й тих, хто супроводжує його».

Удосвіта я побігла до матросів. Вони лежали на палубі канонерки, байдикуючи, скориставшись з того, що білі ще відпочивали.

— Послухай, — попередила я старшого, — цієї ночі мені приснився чорний крук. Цей сон означає, що завтра тінь дерев Гао вже не врятує вашого командира.

А що вони й не ворухнулися, дивлячись у небо, і, здавалося, навіть не чули мене, додала:

— І тих, хто супроводжує його.

Сонце підбилося вже високо, и полковник та інші французи снідали в хаті, коли увійшов механік.

— Не розумію, що сталося з матросами. Працюють, наче чорти. Якщо й далі так триватиме, ми зможемо відчалити цього вечора.

— Тим краще, — сказав полковник. — Але хай вони не надто поспішають і зроблять все як слід. Маємо прибути до Ансанго лише наприкінці тижня. Краще вирушимо вдень.

Я затремтіла. Підійшла до нього й розповіла про свій сон. Він слухав із зачудованим усміхом, потім нарешті поважно відповів:

— Гаразд, маленька Таніт-Зерго, ми вирушимо сьогодні ввечері, бо ти бажаєш цього. — І поцілував мене.