«Межи урядниками гірничими не було тоді. Мій муж, що мав пошту й був в тім керунку взоровий і сумлінний, — був українцем. Один молодий вчитель… що визначався… особистими гарними прикметами й співом — був українцем… відтак якийсь громадський секретар і т. і. були також українцями. Але ролі не грали вони між панством жадної. Були собі так лиш державними урядовцями й більш нічого. І теж так. Без тоншого виховання, без вищого образовання, як, приміром, його виявляють поляки, мій брат Альфонс і чехи».

«І гуляли й грали всякі гри в карти, бабуньо? І ваш брат, наш вуйко Альфонс?» — спитала Ева, вдивившись в бабине трохи почервоніле обличчя.

«Вуйко Альфонс не був ніколи пристрасним грачем , грав все умірковано й до якогось часу. Відтак вставав і відходив непомітно. Він мав жінку й дітей і ще якусь жінку — „українку!“», — кликнула нараз через плечі «українку».

«Чи справді?» — зчудувався Юліян.

«Справді. Доньку священика — знаної родини. Але другі грали інакше, чим він. Їх було доста, коли посходилися на забави до вельможів Ґанинґаймів і…»

«Бавилися й грали в карти?» — спитала нервово Ева, між тим, як Юліян, мов напружений змій, нахилявся над бабунею й топив свої сталеві, в тій хвилі майже зеленкуваті, очі в бабунине обличчя.

«До рання, добродійко?»

Бабуня подалася раптом взад: «Ради Бога, не такий погляд, паничу. Не сей погляд, — кликнула й простягнула, наче в оборону від нього, обі руки: — І ваш предок грав, не гадайте, що не грав. Він також знав добре ті часи, але…» — тут урвала, відвертаючи від нього очі.

«Але, бабуньо?» — настоювала Ева на своїм, що хотіла бабуню оповіданням про давнину зреабілітувати перед молодим чоловіком.

«Але донько… але я бачила там і пристрасну гру, бачила, як програвано маєтки, села, коли не ставало готівок. Ба, я сама сиділа о д н о г о р а з у з такими грачами при зеленім столі . Т о н е з а б у д у і не могла я через довгі роки забути. Який то був блискучий вечір..! Здаєсь, що і був він послідний. Гульба, співи, костюми, карти, тости, танці… все йшло ніби окремо — а все-таки в сумісі.

Сказано: життя й смерть».

«Ви багато бачили й пережили, бабусенько», — ніби докінчила внучка за бабунею, присуваючись підхлібно — не то шукаючи в неї опіки.

«Бачила, мої діти, як не бачила! Красу, любов бачила й пристрасть… Вона страшна…»

«Пристрасть має лиш своє право доти, доки ми нею керуємо. Коли ж ми керму випустимо з рук, вона бере нас під свою владу, робить нас сліпцями й душевними каліками», — зачувся нараз голос о. Захарія із-за плечей присутніх. Він переходив з одної кімнати до другої через маленькі сіни, котрих двері були відчинені й провадили на ґанок. Очевидно, чув в переході заявлення бабуні, спинився на мить і закинув ті слова. Бабуня оглянулася, немило вражена. Її очі спіткалися з великими, блакитними, в тій хвилі спокійно вожучими очима о. Захарія й вона відвернулася.

Юліян піднявся зі свого крісла, поглянув на годинник — і сказав: «Ви мене чудно заворушили, добродійко… болюче, а й роздражнююче. Мені все так бажалось щось більше про свого діда почути, як те, що я знаю, та бачу се не суджено мені. Виходить — з його життя бракує ще якийсь уривок».

«Ага, бракує, бракує, — відповіла стара жінка, притакуючи, а по хвилі додала: — Та нащо вам більше знати, як те, що був мужчина гарний, світлий, честолюбивий українець, військовий, люблений при своєму полку, лише — скільки мені відомо, на „вояка“, може, зам’який, а се, кажуть, не добре. З поверховности ви до нього, як крапля до краплі, подібні. Вдачу вашу не знаю».

Юліян усміхнувся. «Я сухої, може, й строгої вдачі. М’якість лиш жіноцтву пристоїть».

Сказавши се, Юліян… почав прощатися — та саме в ту хвилю… ділась десь Ева і вмісто неї з’явилася її мати. Побачивши доньку, бабуня кинулась до неї.

«Дай пити, донько!» — просила.

«Каву, зимного молока… або й що іншого; в моїй хаті нема нічого, пустка».

Їмость, поговоривши з ним про стан здоров’я батька його, просила остатись в них на вечеру, але Юліян подякував. Перед ним подорож, він мусить ще дещо залагодити й не хотів би, щоб батько на нього з своїм від’їздом вижидав. Опісля попрощався з обома панями й оглянувся за Евою.

Їмость се завважала.

«Ева побігла проти батька, — сказала, — а сей вийшов до громадської канцелярії і обоє повинні кожної хвилі вернутися».

Вона говорила правду.

Юліян не потрібував довго йти. Скорим кроком, повний думок і зворушень, мав на думці якнайскорше стрінутись і попрощатись з о. Захарієм і з нею. Чого вона вибігла з ґанку? Хотіла уникнути з ним хвилинку-дві на самоті? Майже так виглядало. Чи, може, мусіла йти проти батька? Він так ждав тієї хвилини, щоб без свідків попрощатися з нею. Та тепер не було часу над тим застановлятися. Ішов остро, минав сільські обійстя, хатки, одну, другу, десяту, аж стрінувся з ними.