– Ви знайшли його?
– 237 тішився, мов китайча.

– Це було важко, друже, мушу вам зізнатися, - скрушно витер лисину Ученій.

– Я торгуватися не буду, - нетерпляче жестикулював 237, - скільки?

– Розумієте, друже, - зітхнув Ученій, - є речі важливіші за гроші.

Бодіґард знітився, він зрозумів, що зараз його схилятимуть до зради. Але ж - ятаган!
– Є певні межі, - пробурмотів 237, - через які я ніколи не переступлю.

– Та Будда з вами, друже, - замахав руками детектив, - я нічого поганого… Я не… як би це сказати… Словом, домовимося так: якщо ви не захочете заплатити мені за цю річ ту ціну, яку я назву, то розрахуйтеся грішми.

П. С. Ученій вирішив, що добро за будь-яких умов не повинно пропадати. Не повертати ж бо крадіжку назад, коли її місце зайняла підфарбована підробка.

– Мене цікавить все, що ви знаєте про терористів- ювелірів!

Бодіґард 237 отримав рідкісний ятаган XVI століття, виготовлений для одного із синів султана. А П. С. Ученій змінив парадиґму свого детективного мислення. Може, до Китаю і не треба буде втікати.

Отже, так. Щодо каблучки нічого не ясно, але якщо з часом виявиться, що якась нечиста сила, крім підкидання ювелірних виробів із золота, займається ще й підміною цінних предметів (ятаган на ятаган), то справа зрештою вимагатиме додаткових повноважень (а це означає збільшення матеріяльно-фінансового забезпечення для П. С. Ученія). Принаймні так він збирався це подавати своєму начальству і зокрема самому президентови. Все це необхідно тісно пов’язати із зловорожою діяльністю підлих терористів- ювелірів, на слід яких (так, так, товаришу ґенерал) він, кращий детектив України Ученій П. С., оце вийшов. Тепер головне, аби йому не заважали. У нього є план!

Плану Ученій не мав, але у нього було знання людської натури.

Він ще кілька разів зустрівся у «Тіні імператора» з бодіґардом 237, і той нарешті передав йому номер мобільника одного з командирів так званої армії ЮВУ, або ж терористів-ювелірів.

Перед початком великих діянь П. С. Ученій вирішив трохи відпочити. Щонайперше він взяв із службової каси три тисячі рублів, які відразу ж списав на плату аґентурі.

Потім пішов з роботи раніше і почав готуватися до бурхливого «відпочинку». Він тричі голився лазерною бритвою, годину вимокав у іонізованій ванні, вилив на себе півпляшки ароматизатора і почистив зуби. Коли дійшло до одягу, пан Ученій щиро пошкодував за пречудовою зеленою штучного шовку краваткою імпортного виробництва, яку він свого часу пустив за водою (ех, якби ж то знати), тому вибрав найкраще зі свого гардеробу: просту червоно-синьо жовту краватку, ясно-малинову сорочку, зелений піджак, голубі штани і коричневий зі справжньою павичевою пір’їною мисливський капелюх, черевики до цього ансамблю пасували апельсинові, тож пан Ученій взув їх, це слід зазначити, на сліпучо-білі шкарпетки. Про всяк випадок він засунув за жовтий шкіряний пояс на спині легкий десятизарядний епік і мобільним зв’язком викликав таксівку.

– Ресторан «Ізба» знаєш?
– бундючно спитав він водія емоба з кремнієвим електродвигуном.

Водій кивнув головою.

– Трогай, - звелів П. С. Ученій… Відпочити по-світськи, з розмахом та зі смаком, як він те планував, П. С. Ученієві не вдалося. Він тяжко напився у першому ж ресторані, підчепив дешеву хвойду (за планом це мала бути розкішна куртизанка), у нього порвався презерватив і невідомо, що буде через три дні, потім він загубив епік, потім перевернув на себе полумисок курячої зупи і зіпсував одяг, потім напівголий бігав Хрещатиком, потім його побили бритоголові націоналісти, що замість кастетів мали масивні залізні перстeні з тризубами та мальтійськими хрестами, потім його заарештували менти, які ще додали, і аж вранці його визволив черговий офіцер КҐБ після того, як у справу втрутився сам ґенерал Курвенко… Зате тепер можна братися до справжньої роботи.

Нарада штабу бойової організації ЮВУ проходила напружено і нервово. Їх четверо - командир Роксолана, осавул Довбуш, хорунжі Кармелюк і Тарас Бульба - вже кілька годин у своїй львівській конспіративній квартирі не могли домовитися про план майбутніх дій Організації.

– Що ми добилися своєю так званою ювелірною тактикою ведення боротьби?
– гарячкував осавул Довбуш.
– Ну, золотарів та бюрократів кілька зарізали, літак Кромєшного знищили, золотими каблучками довели до могили й до вар’ятського шпиталю кілька десятків номенклатурників, і - що? Режиму, антиукраїнському, неоколоніяльному, креольському, промосковському, це ніц не зашкодило, суспільство не збурило, народ не розбудило… Який сенс у ТАКІЙ боротьбі?!

– Чому аж так категорично?
– теж нервувалася Роксолана.
– Кожна наша акція викликає певний резонанс у суспільстві, а це невблаганно наближає крах режиму!

Наше завдання - продемонструвати Україні і світові, що є сили, здатні протистояти кліці Кромєшного. Наша боротьба повинна стати каталізатором народної революції!

– З такими акуратними діями ми нічого не доб’ємося, - заперечливо крутив стриженою головою Довбуш, - такі вибіркові теракти все одно що парламентська форма боротьби!

– Ну, це вже ти, брате, загнув, - втрутився хорунжий Кармелюк, веснянкуватий гнучкий спортивний хлопець.
– Ми, здається, вже все з’ясували з так званим парламентаризмом, саме це завело Україну в нову залежність. Тому й стали на кривавий шлях!

– Кривавий, - іронічно посміхнувся Довбуш, - мало, дуже мало крови!

– Як це мало, осавуле?
– Здивувався хорунжий Тарас Бульба, смикаючи себе за уявний вус, - хіба наше завдання - проливати якнайбільше крови?

– Так!
– визвірився Довбуш.
– Крови! Наші теракти повинні бути страшними. Населення України має вжахнутися…

– Впасти в шок, - кинула Роксолана.

– Хай - у шок, - підхопив Довбуш, - але без жорстокого потрясіння воно не отямиться і не повстане! Схема проста, давня і перевірена: страшний теракт - масовий психоз - тотальний страх - і, нарешті, не менш тотальний гнів.

– Але ж загинуть невинні, - сказала Роксолана.

– Невинних немає!
– вигукнув Довбуш.
– І ти, пані полковник, це знаєш не гірше за мене.

– Це як?
– спитав трохи задобродушний як на терориста Тарас Бульба.