– Ні, ти мене не поважаєш. Ти мене маєш за африканського шпигуна.

– Господь з тобою, брате, який з тебе шпигун?!

– Отож, ти мені довіряєш?

– Довіряю.

– Доведи!

– Як?

– Ну, наприклад, назви мені код замка твоєї лабораторії в Центрі.

– Запросто, - П’єр відшукав у тарілці з рагу шматок картоплі.
– Цифри, спочатку непарні, потім парні і - нуль.

Наливай!

О. Коп-Аум запопадливо налив.

Через півгодини П’єр Міцкевич заснув на канапі господаря квартири, а сам О. Коп-Аум відвідав лазничку, звідки вийшов майже тверезий. Але разом з дією алкоголю вивітрилась і рішучість. О. Коп-Аум завагався. Зрештою він вилив у великий келих рештки бренді і вина, додав туди сто грамів спирту, усе перемішав і випив. Через кілька хвилин щезли будь-які сумніви. Він одягнув сірий плащ і твідову картату кепку П’єра Міцкевича, зняв з нього затемнені окуляри, які разом з П’єровим же посвідченням співробітника Центру дослідження торсійного поля поклав собі у кишеню, і викликав термінову таксівку.

Охорона Центру, байдуже поглянувши на посвідчення, безперешкодно пропустила О. Коп-Аума у приміщення.

Біля дверей П’єрової лабораторії він набрав потрібний шифр і ввійшов…

Через півгодини з лабораторії вийшов старезний майже столітній дідуган з тремтячими руками і головою, що дуже смішно смикалася. Охорона не здивувалася, зате водій таксівки не забажав взяти якогось порохнявого старого, бо, мовляв, він чекає пана професора, який йому добре заплатив і обіцяв ще. Дідок прошамкотів, що пан професор йому відступив замовлення і дав водієви десятку… П’єр Міцкевич прокинувся у чужій квартирі від жорстокої спраги. Він почовгав на кухню, довго пив прямо з бідона, потім зазирнув у вітальню, де світилося. Його приятеля О. Коп-Аума не було, а перед потрійним дзеркалом сидів дуже старий дідок і гірко плакав.

Допився, подумав П’єр і протер очі.

– А де Аум?
– спитав дідка.

– П’єре… - старий повільно підвівся, розвів страхітливо скрючені руки для обіймів і посунув на Міцкевича.

П’єр злякано позадкував.

– П’єре-е-е, це я, твій друг, професор О. Коп-Аум.

– Ти вмикав прискорювач?!
– схопився за голову П’єр.

Постарілий на п’ятдесят років О. Коп-Аум ствердно кивнув головою.

– Світ ще є?
– холонучи від жаху прошепотів П’єр і виглянув у вікно. Світанок… Київ… Баба… Лавра… Все на місці. Дніпро, забарвлений вранішнім сонячним промінням, зробився схожим на гігантський червоного золота браслет… Гм… Ювелірний виріб, однак… Але тепер не до жартів!

– Ти хоч вимкнув прискорювач, Ауме?
– накинувся П’єр на приятеля.

– Ви-и-мкнув, - схлипнув О. Коп-Аум.

П’єр Міцкевич перехрестився.

– Що робити, П’єре, що робити?
– бився у істериці О. Коп- Аум.

– Я не знаю, - холодно відповів П’єр, - геронтологія не мій фах. Крім того, я змушений терміново йти на роботу, мені здається, там є багато чого цікавого…

– Я лише ввімкнув і вимкнув, працювало воно не більше секунди. А вже потім згадав, що не поставив тумблер на «режим сповільнення». І - злякався!

– Правильно злякався, - процідив П’єр, - але мушу йти. Бувай, Ауме. Шкода, що ти так швидко постарів.

О. Коп-Аум впав на підлогу і конвульсивно заридав.

Мабуть, помирає, подумав П’єр, старий уже, майже сто років.

П’єр взяв О. Коп-Аума попід пахви і, волочачи його ноги підлогою, притягнув до спальні, де вклав старенького на ліжко. Може, свічку запалити, подумав.

Але О. Коп-Аум ожив.

– Що робити?
– спитав уже більш тямковитим голосом.

– Зробимо так, - енергійно почав П’єр, - я сходжу в Центр, перевірю, як там і що, а ти виклич Алерґіну, поясни їй усе, але підготуй наперед, щоби не зваріювала, як тебе таким побачить. А потім я повернусь і щось придумаємо!

– Що? Що? Що ми можемо придумати?
– залементував О. Коп-Аум.

П’єр Міцкевич сам зв’язався з Алерґіною, дещо туманно розповів їй, яка біда сталася з Аумом, і відбув у Центр досліджень торсійного поля.

Через кілька годин у квартирі професора О. Коп-Аума засідала рада з питання боротьби з передчасною старістю означеного Аума у складі: сам, уже згаданий, він же об’єкт, тобто потерпілий; вчений-фізик П’єр Міцкевич; ворожка на картах Таро гарно вбрана Алерґіна, вона ж інтимна подруга нещасного Аума, у передкатастрофічній, звичайно, іпостасі. Єдиним питанням на порядку денному було: що робити?

До слова попросився п. О. Коп-Аум. Він сказав… Та ні, він нічого такого не сказав, а виявив свої негативні емоції у афектній ірраціональній неадекватній формі (рвав на собі рештки волосся, белькотів про самогубство, гм, це у майже сто років!).

Слово взяв доктор фізико-математичних наук, старший науковий співробітник Центру досліджень торсійного поля П’єр О. Міцкевич. Він сказав:

– Зрозуміло, що наш друг (легкий уклін у бік О. Коп- Аума) зазнав впливу прискорювача, тож логіка підказує, що для того, аби повернути його (уклін) у попередній біологічно вмотивований стан, варто би знову піддати Аума дії прискорювача, але уже у режимі сповільнення.

Але це лише теоретично, а в натурі навіть я, творець прискорювача елементарних частинок сьомого рівня, не знаю, якими можуть бути результати його дії у парадиґмі «мінус». Тому, аби зберегти брата Аума хоча б у нинішній іпостасі (О. Коп-Аум зацьковано смикнувся), вважаю, не варто піддавати його ще раз дії прискорювача, хай навіть у режимі сповільнення (О. Коп-Аум радісно кивнув). А щодо пропозицій, то як у науковця їх у мене нема, зате є як у шанувальника фантастичних романів. Казати? Кажу.