Виходячи з намету, він зіткнувся з командиром своєї охорони вістуном Оскаром Тартарським.

– Зголоднів, Чіпко?
– лагідно усміхнувся Оскар. Цей досвідчений бойовик, непереможний рукопашний боєць, до того ж не надто «юний», тертий життям чоловік щиро жалів свого молодого товариша, що зазнав такої тяжкої психічної травми.

– Та трохи, - зніяковів Чіпка від того, що доводиться демонструвати своє жлобство - не ділити ці делікатеси з товаришем, а нести їх у свою одноосібну печеру, щоби там жерти на самоті. Адже збоку воно саме так виглядає, не може ж його, Чіпчина, галюцинація прогресувати аж до такої стадії, щоби її могли бачити інші люди.

Галюцинація Галя ніяк не оцінила Чіпчиного жесту, вона їла дорогі делікатеси, мовби якийсь сирний продукт з генетично модифікованого молока з універсумом хлібного типу. Але не це головне - Чіпку вразило те, що вона їла! Тобто продукти і вода зникали на тому місці, де сиділа галюцинація, так, якби їх споживала жива людина…

Жива людина! Чіпка легенько торкнувся Галиної руки.

Шовковисті волоски, м’яка шкіра, ніжне тепло… Невже?!

Через печерний вхід Чіпка побачив своє знайоме Сонце.

Воно почервоніло, надулося і з виглядом ображеного на всіх закочувалося за гору.

– Заходите, пане Сонце?
– ввічливо спитав Чіпка.

– Ну, це як з якого боку подивитися, - буркнуло Сонце.

– З якого не дивись, - весело сказав Чіпка, - гарний величний урочистий захід Сонця. Тобто - вас!

– Це для вас, закоханих романтиків, - рубінова мелодія, розлита півнебом, і багряний колобок вечірнього сонця, що втекло від лиса буднів… а якщо подивитися з точки зору цього самого пересічного сірого зацькованого будня, то я, Сонце, просто настромлююсь на вершину гори, - бубоніло Сонце, на якому контур гори викроїв чорний сеґмент, як добрячу скибку з кавуна.

Незважаючи на те, що його співрозмовник не приховував своєї сварливої натури і препоганого настрою, сам Чіпка відчував себе безпричинно піднесеним.

Без причини?

Чіпчина рука (цілком-цілком мимо його волі) ковзнула передпліччям Галюцинації і впала на її оголене коліно, що виглядало з під закоченої сорочки.

Коліно було гаряче. Галюцинація Галя задихала глибше.

Чіпка, востаннє віддавшись сумнівам, швиденько осмислив ситуацію: якщо це моє хворобливе видіння, то так мені й треба, але якщо вона справді звідти (чого бути, звичайно, не може), то слід поводити себе чемно, уважно і поштиво. Опісля таких логічних умовиводів Чіпка з легким серцем почав цілувати Галюцинацію… А вона його…

Після поцілунків молоді люди зазвичай починають роздягатися, отож і наші голуб’ята теж. Галя сама скинула свої середньовічні чобітки, а сорочку з неї почав стягувати Чіпка… Він взагалі уже дещо бачив у житті і знав, що під сорочками (сукнями чи бойовими «хамелеонами») у дівчат є ще деякі деталі одягу, якісь трусики, часом бюстгальтери. Та його КОХАНА Галя стояла, очевидно, вище цих цивілізаційних забобонів: під сорочкою у неї не було нічого!

Досвідчений Чіпка не одразу зорієнтувався, що має далі робити. Галя прийшла йому на допомогу:

– Ти вмієш, Ігоре, обходитися з дівчатами?

Чіпка почервонів до сліз.

Галюцинація, зовсім як земна дівчина, почала йому допомагати…

Ніч минула дуже швидко.

Вранці Чіпка знову поплюндрував продовольчий склад і приніс Галі у печеру чайничок з дорогоцінним цейлонським чаєм, скляночку натурального меду і вівсяного печива. Снідали вони у неймовірній ідилії. Ніжність огортала їх, як гаряча пара кухлик з чаєм.

Після сніданку і ще одного туру любощів молоді люди надумали трохи прогулятися. Галя забагла босоніж походити росяною травою. Чіпка такого задоволення не розумів, тому взув шкіряні кросівки, - якщо чесно, то він боявся гадюк. У Карпатах змії ще водилися, бо гуцули поважали цих сотворінь Божих, тоді як в інших місцевостях усіх гадюк давно уже було виловлено і з’їдено у засмаженому вигляді з гідропонічним часником.

Коли Чіпка з Галею, церемонно взявшись за ручки, виходили з печери, їх побачили бійці-ювеліри. Вони страшенно здивувалися. Боєць Петлюра відкрив рота, аби щось сказати, але Оскар Тартарський жестом зупинив його. Він лише уважно подивився на Чіпчину супутницю і, переконавшися, що вона без зброї, тобто потенційно не загрозлива для їхнього бойового товариша, скупо посміхнувся і ледь кивнув головою.

– Як ти думаєш, - тихо спитав Оскара Петлюра, - як би на усе це подивилася Роксолана?

– Не впевнений, що вона мусить знати усе, - відповів Оскар Тартарський і почав набивати свою антикварну люльку тютюном-самосадом, вирощеним на підпільних подільських плантаціях.

Знайоме Чіпчине Сонце, яке, щойно зійшовши, вмощувалося на рожевій хмарі, не було таким толерантним, як вістун Оскар. Воно, побачивши Чіпку з новою дівчиною, осудливо похитало собою, дуже красномовно промовчало і демонстративно зайшло за хмару. Проте споконвічна допитливість взяла гору, і крізь шпаринку в хмарі Сонце взялося уважно підглядати за Чіпчиним щастям.
– Ігоре, - сказала Галя, коли вони зі смерекового лісу знову вийшли на полонину, - подивися на мій пояс.