Президент А. Д. Кромєшний у пориві відчаю хотів було спитати Ученія, що коїться з постачанням населення харчами, але вчасно схаменувся - не той дискурс. Тому він звелів помічникам негайно знайти і запросити до себе - для обміну думками - керівника корпорації «Не хлібом єдиним. Іnс.» пана Ко Ше Ліна.

Ось зараз я цьому китайцеви,… налаштовував себе на грізний державницький лад президент Кромєшний.

Прибіжить він оце, цей зажерливий китайський олігарх, стане ось там на килимі і чекатиме, поки я, президент великої могутньої країни, виявлю йому свою ласку подивитися на нього. А я, похмуро, мовчки і зосереджено, походжатиму вздовж свого стола, розкурюватиму люльку (треба для цієї нагоди обов’язково собі справити, здається, у коморі-сейфі є кілька «дангілів») і тягнутиму павзу.

Довго тягнутиму. Потім китайська морда кашляне. Я не зверну уваги. Ще потягну. А потім неуважно підведу на нього важкий погляд і довго дивитимусь просто в очі.

Китайський павук почне нервуватися. Ось тоді я й завдам психологічного удару:

– Как ві думаєтє, товаріщ Ко Ше Лін, сколь бєзгранічним єсть тєрпєніє украінского народа?!

Він закліпає своїми вузькими очима. І вже тоді я дам йому пиздюлєй по повній програмі. В результаті - через годину у магазинах буде повно харчів, через день зникнуть черги, через тиждень знизяться ціни… А потім вдячний народ восхвалить свого президента…

Керівник «НХЄ Іnс.» пан Ко Ше Лін не прибіг. Ні через годину, ні через день, ні через тиждень.

Соціум тим часом почав самоорганізовуватись. Замість безладних блукань містом з вимогами «Хліба!» почали з’являтися злагоджені маршові колони з гаслами «Геть!»

А. Д. Кромєшний затужив. А одного ранку звелів Кірілови - особисто - як собі хоче, знайти можливість йому, президентови України, зв’язатися з цим клятим (шановним і впливовим підприємцем) Ко Ше Ліном.

Через день знічений Кіріл Кірілич невпевненою ходою увійшов у президентський кабінет:

– Он готов встрєтітся, Дотідортич.

– Хто?

– Пан Ко Ше Лін, глава «НХЄ Inc.»

– Га? Що? Пускай заходіт.

– Е-е-е, понімаєтє, Дотідортич… он, как ето… готов встрєтітся, еслі ви прієдітє.

– Я?

– Ви.

– Куда?

– Он сєйчас на Тайванє.

– Блядь! Сука! Кітайскій урод! Совсєм абарзєл! Я ж єго - в порошок… в пиль лагєрную!…

А. Д. Кромєшний почав бити чайний сервіз. Потім стомився, впав на канапу і жестами щось показував Кіріл Кіріличу.

– Што, Дотідортич? Послать? Понял. Куда? На…

Хорошо. Счас сдєлаю.

Кіріл Кірілич підвівся.

– Стой, Кіріл, - президент теж схопився, - ти шо, с ума сошол? Што, нє відіш, шо в странє творітся? Прікажи готовіть самольот, я лєчу к етой кітайской сволочі. Чєго он хочєт?

Голова правління «НХЄ Іnс.» Ко Ше Лін нічого від президента України А. Д. Кромєшного не хотів. Він лагідно і по-східному ввічливо прийняв Кромєшного, уважно вислухав, запросив взяти участь у чайній церемонії, і усім своїм виглядом демонстрував співчуття українському народові в особі високодостойного президента А. Д. Кромєшного у ці скрутні часи, водночас висловлюючи впевненість і надію, що під таким мудрим керівництвом, як його візаві, народ України здолає всі свої тимчасові труднощі та негаразди і прийде до затяжного процвітання. А щодо його корпораційного «хліба», «м’яса», «молока» на ринку України, то - рецесія, світова кон’юнктура, коливання цін, знаєте… Останню фразу Ко Ше Лін з поваги до Кромєшного навіть промовив українською, а не китайською, як розмовляв через перекладачку Ірен - до того.

Коли А. Д. Кромєшний повернувся в Київ, його зустрів півмільйонний мітинґ протесту, що тривав уже два дні.

– Чья ето робота?
– спитав президент Кіріла, коли таємним підземним ходом пробрався із секретного аеропорту у свою резиденцію-фортецю на Банковій.

Кіріл завагався.

– Відіш, Кіріл, - розважливо промовив Кромєшний, - якби счас дєйствували бандити-ювеліри, я би вийшов до народу, ну, через телевізію, конєшно, і аргументовано доказав би, що нехватка продовольствія, ето дєло їх подлих рук. Саботаж, діверсії, врєдітєльство! А так? Нє валіть же всьо на уважаємих людей із «НХЄ Іnс.»! Чувствую я, Кіріл, прібліженіє піздєца, - Кромєшний стомлено гепнувся на канапу.
– Визові мнє етого іщєйку учьоного, хочу восстановіть статус-кво.

– Кого визвать, Дотідортич?

– Кого кого, полковніка, блядь Ученія! І пусть у формє будєт!

Через довший як звичайно термін з’явився П. С. Ученій.

Уніформа вже не сяяла новизною, а навпаки, носила вторинні ознаки неафішованої пристрасті її носія до вживання нез’ясованого продукту стійкого бордового кольору. Коротше кажучи, полковницький мундир Ученія був забльований. Те, що пан Ученій, як завжди, був міцно напівп’яний, - самоочевидно.

– Товариш президент, - Ученій намагався триматися бадьоро, - полковник…

– Хто?
– картинно приклавши руку до вуха перепитав президент.

– Полковник, - розгублено підтвердив Ученій.

– Е, нє, братєц, - заперечив президент, - ти уже нє полковнік, ти - хуй собачій.

Кромєшний повільно підійшов до отетерілого Ученія і почав зривати з його плечей погони. Але пришиті міцно, вони не піддавалися.

– Кіріл, ножніци.

Кіріл подав президентови пластиковий ніж для розрізування паперу. Кромєшний взяв інструмент, критично оглянув і за його допомогою почав відривати погони з Ученієвих плечей.