У Луганську цей постулат черга спробувала було поставити під сумнів: один парєнь молодий вигукнув, мовляв, рєб’ята, дадім китайськім мєнтам, і закликав чергу до штурму. Охорона довго не думала і навіть не взялася за ґумові кийки, а відразу ж почала стріляти з кемів. У - людей! Потім, коли пристрасті вляглися, вже звичайні менти назбирали двадцять трьох вбитих і сорок дев’ять поранених учасників бунтівної черги. Звістка про це облетіла всю Україну, і більше спроб штурму магазинів «НХЄ Іnс.» не було. Соціум ремствував, бубонів, проклинав «китайців», але за булижник більше не брався.

У Львові черга спробувала брататися з охороною.

Мовляв, ви такі ж, як і ми, - чорнобриві, і як нас, так і вас визискують китайські олігархи, тож нам потрібна єдність!

Але з того нічого не вийшло, бо вся воєнізована охорона «НХЄ Іnс.» - це клони одного вертухая з Московщини, що служив ще за легендарного імператора Товаришсталіна і відзначився тим, що саморучно застрелив 573 доходяг з числа ворогів народу у «спецзавєдєнії № 6» Колимлагу.

Соціум з усього того похмуро підсміювався, бо ж ще не таке бачив на своєму віку, і вперто був переконаний, що це лише ексцеси, а не система. Бо інакше - ух! Якщо це триватиме ще трохи, ми, бля, та ми не знаємо, що зробимо!

Ми їм покажемо! Всі вганяли себе у дуже войовничий стан і всі, без винятку, потаємно покладалися на владу (хрінову, продажну, прогнилу) і особисто на президента (мудака, поца, психа), які ось-ось повинні втрутитися в ситуацію.

Повинні щось зробити, все що завгодно, аж до публічного розстрілу голови корпорації «НХЄ Іnс.», того китайця, як його там, але «хліб», «м’ясо» і «молоко» народови мусять дати. Бо допоки?!

Справді, допоки, думала собі влада в особі президента А. Д. Кромєшного і плекала світлу надію, що все ось-ось має владнатися само собою. Бо ж не може шановна корпорація «НХЄ Іnс.» зазнавати таких значних збитків. Мабуть, просто вирішили підняти ціни на «хліб», «м’ясо» і «молоко», тому й створюють легкий ажіотаж, вирішив президент Кромєшний і заспокоївся.

А черга тим часом еволюціонувала. Бої місцевого значення - за справедливу нумерацію - почали переростати у битви. А потім почалося політиканство на фронтах.

Звідси пішли стихійні мітинґи, а вже з них стали випложуватися - страшно подумати - маніфестації з політичними вимогами.

А. Д. Кромєшний запанікував. Тут щось не те. У відчаї він було хотів піти подивитися на злощасну каблучку в кімнаті-сейфі, але рештки здорового глузду вберегли його від цієї небезпечної авантюри. На всяк випадок він покликав куратора цієї справи полковника КҐБ П. С. Ученія.

– Ну що там, Петре Степановичу, зізналися бандити, що це вони заслали у мої засіки цю ювелірну заразу, що змінює свою подобу? Правда, це їхня робота? Мабуть, якась нова технологія на шостому рівні елементарних частинок? Кажи «так», скотино напівп’яна, аби я заспокоївся!
– останню фразу Кромєшний сформулював лише подумки.

– Дозвольте доповісти, товариш президент, - спробував виструнчитися П. С. Ученій. Він був у новенькому мундирі полковника КҐБ, але дуже напідпитку.

– Кажи бистрєє, Степанович!

– Поки що мовчать. І баба, і пацан.

– Питалі?

– Питали, товариш президент, і так, і з пристрастієм, нічого не розповідають.

– Я запитую, чи ПИТАЛІ, чи тортурам піддавали?

– По-справжньому ще ні, товариш президент, так, по дрібницях, струм, ін’єкції, психотропи, а щось серйозніше вони не витримають, обоє тяжко поранені - помруть.

– А ти, Степановичу, як вважаєш, - запобігливо спитав президент, - то кольцо, ну, ювелірний виріб, це їх, терористів-ювелірів, робота?

– Десь на процентів дев’яносто дев’ять…

– Хватіт, - вибухнув президент, - заєбалі! Ти мені коли конкретний результат доложиш?

– Якщо чесно, товариш президент, - алкоголь допоміг Ученію не розгубитися від президентського гніву, - то треба, аби вони, ці терористи - дівка і хлопець - видужали, а вже тоді я виб’ю з них усе.
– Він твердо знав, що в такій ситуації головне виграти час - старий каґебіст бо! А потім щось придумає або складе якусь чергову, цікаву для Кромєшного байку, або - треба знову готувати евакуацію.

– Харашо, - Кромєшний сам себе заспокоював, - несеш отвєтствєнность лічно. Вилікуй їх, а потом пускай сознаются. Чи як?

– Так точно, товариш президент!

– Свободєн.

П. С. Ученій почвалав до виходу.

– Степанович!

– Слухаю, товариш президент!
– Ученій крутнувся на підборах, заточився і ледь не впав.

Президент кілька секунд задумливо дивився на нього, а потім криво посміхнувся і махнув рукою:

– Нічого, Степановичу, йди, працюй.