I з мене його доволi.

Так, я вiльний, маю бистрi

Вiльнi думи-чарiвницi,

Що для них нема на свiтi

Нi застави, нi границi.

Все, чого душа запрагне,

Я створю в одну хвилину,

В таємнi свiти надхмарнi

Я на крилах думки лину.

Скрiзь гуляю, скрiзь буяю,

Мов той вiтер дзвiнкий в полi;

Сам я вiльний i нiколи

Не зламав чужої волi!"

Засмiявсь на теє лицар:

"Давню байку правиш, друже?

Я ж тобi скажу на теє:

Ти щасливий, та не дуже.

Я б вiддав отой химерний

Твiй таємний свiт надхмарний

За наземне справжнє графство,

За пiдхмарний замок гарний.

Я б вiддав твоє багатство

I непевнiї країни

За єдиний поцiлунок

Вiд коханої дiвчини…"

Щось поет хотiв вiдмовить

На недбалу горду мову,

Та вже сонечко червоне

Заховалось за дiброву.

Надiйшла сiльськая молодь,

Що з роботи поверталась,

I побачила поета,

З ним приязно привiталась.

Тут поет взяв мандолiну,

I на вiдповiдь гуртовi

Вiн заграв, i до музики

Промовляв пiснi чудовi.

Всi навколо нерухомi,

Зачарованi стояли,

А найбiльше у дiвчаток

Очi втiхою палали.

Довго й лицар слухав пiсню,

Далi мовив на вiдходi:

"Що за дивна сила слова!

Ворожбит якийсь, та й годi!"

Лiтнiм вечором пiзненько

Сам поет сидiв в хатинi,

Так од ранку цiлу днину

Вiн просидiв в самотинi.

Тож сидiв поет в вiконцi,

Слухав спiвiв, що лунали

Скрiзь по полю i до нього

У хатину долiтали.

Спiви стихли, потiм хутко

Налетiла лiтня нiчка;

Дерева шумiли з вiтром,

Гомонiла бистра рiчка.

I поет в своїй хатинi

Прислухавсь до того шуму,

Погляд в темряву втопивши,

Вiн таємну думав думу.

Тiльки чує - хтось пiд'їхав

На конi до його хати

I спинився, потiм зброя

Почала чиясь бряжчати.

Що за диво! Пiд вiконце

Хтось помалу пiдступає.

Тут поет не втерпiв: "Хто там?
–

Невiдомого питає. Якщо злодiй, то запевне

Помиливсь ти, любий друже!"

"Нi, се я, - озвався голос, -

Маю справу, пильну дуже…"

"Хто ж се я"?" - поет питає.

"Я, Бертольдо, лицар з гаю".

Тут поет пiзнав той голос:

"А, мисливий! Знаю, знаю!

Вибачай, прошу до хати,

Хоч у мене трошки темно,

Бо коли я сам у хатi,

Не палю вогню даремно;

Та для гостя запалю вже".

I добув вогню з кресала.

Перед ним лицарська постать

Владаря Бертольда стала.

"Добрий вечiр!" - "Добрий вечiр"

Став тут лицар i - нi слова.

Щось нiяк не починалась

Тая пильная розмова.

"Де ж твоя, мiй гостю, справа?" -

Далi вже поет озвався.

Лицар стиха одмовляє:

"Я, мiй друже, закохався…"

Тут поет йому говорить:

"Що ж на се тобi пораджу?

А проте доказуй далi,

Може, чим тебе розважу".

"Закохався я i гину, -

Каже лицар, - вдень i вночi

Бачу я перед собою

Яснi оченьки дiвочi".

"Що ж?
– поет на те говорить.
–

То за ручку та й до шлюбу!"

"Ох!
– зiтхає лицар.
– Вiзьме

Iнший хтось дiвчину любу!

Пiд балкон моєї донни

Кожен вечiр я приходжу,

I в журбi тяжкiй, в зiтханнях

Цiлу нiчку я проводжу.

На мою журбу й зiтхання

Я вiдповiдi не маю,

Чим я маю привернути

Серце милої, - не знаю!

Може б, краще їй припали

До сподоби серенади?.."

Тут поет на те: "Запевне,

Треба пташечцi принади!"

"Голос маю, - каже лицар, -

Та не тямлю вiршування…"

"Певна рiч, - поет говорить, -

То не легке полювання,

А то б досi вже на лаври

Хто б схотiв, то й був багатий,

Нi, - химерний, норовистий

Кiнь поезiї крилатий!"

"Правду кажеш, - мовив лицар, -

Але ж я тебе благаю,

Щоб помiг менi в сiй справi.