Так минув місяць, а в першій декаді елафеболіона, реченого скіфами березіль, коли скресала крига в протоці і пішла в одверте море, а ниви зазеленіли щіттю озимини, в Пантікапей прибуло відразу два сольства: одне — на чолі з князем Борисом-Палаком, а друге — ще несподіваніше, й вів його всім добре відомий сенатор Публій Муцій Сцевола.

— Брате княже, — сказав Борис. — Не личить туричеві піддаватися чужим князям і чужим кумирам. То — ганьба. Та й Мітрідат і досі не сле свого воєводу Діофанта, й ми чули-смо, же й не скоро присле, бо закоторилися підданці Мітрідатові пафлаґонці й не до нас йому.

Він розповів, що в Новгороді та Бориславлі почали відмуровувати спалене й зруйноване, що небавом і він вертається до города стольного, й се теж підтверджувало його слова й рішучість, але Савмака непокоїло інше, й він спитав:

— А сенатор був твоїм гостем?

Борис повагавсь, але відповів:

— Гомонілисмо з тамтим сенатором, брате княже. Рим боїться Мітрідата й не хоче видіти його на нашій землі.

— Пощо ж не споможе й тобі, й мені раттю?

Брати хвилю виважувалися поглядами, й урешті Борис опустив очі:

— Леґіони римські ратяться в Лівії. — Тоді знову глянув на Савмака й спитав упрост: — А ти хтів би-с видіти в себе римський леґіон чи бодай когорту? Коли ми прикличемо римлян у підмогу собі, то після не здихаємося їх довіку. Зумів єси?

— Умію помалу, — згодом відповів Савмак, убачивши здоровий глузд у словах старшого брата.

Розмова з римським сенатором нічого нового не додала. Сенат зацікавлений у тому, щоб скіфи Палака та Савмака й далі впиралися Мітрідатові, навіть згоден подати їм ратну підмогу. Савмак чемно подякував за таку готовність, бо римські споміжники й справді легкі на гостину, та важкі на вороття домів, і се всі знали. Євнух лоґоґраф, От, Платон та двоє евпатридів — сухотний архонт-маґістрат Гіпподам, який справляв тепер чин великого лоґофета, й Тімокреон, колишній маґістрат митників, а тепер архонт над скарбницею та царськими ладдями, якому прихід Мітрідата загрожував хрестом край дороги, повністю згодилися з молодим царем.

В останніх числах елафеболіона римський сенатор Публій Муцій Сцевола відплив із Пантікапея на єгипетському вітрильнику з одним рядом весел, відплив у полудневі краї, щоб звідти дістатися провінції Велика Фріґія, але вже біля Ґорґіппії раптом занедужав і змушений був просити притулку в місцевого посадника Каллістрата. Й само собою вийшло так, бо того забажали кумири, що видужав перестарілий сенатор лише тоді, як із Ґорґіппії в Пантікапей відпливло дворядове судно, наповнене всяким житом та борошном. Віз його сам Каллістрат-Добривой, супроводжуваний десятьма ладдями однорядовими. Крім веслярів, за насадами тих ладь сиділо по двадцятеро воїв, добре зоружених і заборонених щитами, шоломами й латницями.

Всі одинадцятеро суден прибули в Пантікапей пізньої ночі, ґорґіппійським воям було наказано сидіти в ладдях до ранку, намісника От запросив до царевого хорому, а по чотирьох жінок, які разом з воями прибули до Пантікапея, над ранок з'явився кудлатий, схожий на бурого ведмедя, чоловік і повіз волами вздовж Пантікапейської затоки.

Таким чином Елена разом зі своїми робами опинилася в мірмекійському хоромі кумира Асклепія. Триденна подорож не заспокоїла її, й тихий зойк вихопився в Елени, коли вона переступила поріг облупленого входу заміського святилища.

Пороги ведуть у життя або в смерть, сказала подумки Елена, розглядаючи похмуру садибу хорому. Так їй сказав і сенатор Сцевола в Ґорґіппії: вибирай. Вона вибрала життя, та тут усе раптом набуло хиткої примарности, й Елена з завмиранням у серці збагнула, що сей поріг нічого не ділить, і між життям та смертю грані стерлися.

Хором зустрів їх сірою німотою, молоде листя кленів так рясно заткало все кругом, аж здалося, ніби сонце передумало сходити й над світом і мовчазним жерцем, а Ніневія шкрьобала стоптаними капцями позаду. Коли темна стежка скінчилася, жрець озирнувся й гримнув на молодих роб:

— А хто все те з воза носитиме?

Дівчата ніяково затупцялися й одстали, стара ж ассирійка й далі човгала вслід за господинею, мов той окрик не стосувався її.

— Піди й ти, Ніневіє, — тихо проказала Елена, й досі не наважуючись говорити голосно. Про сей хором вона чувала й раніш, іще коли жила в Пантікапеї, та їй і в думці не влягалося, що святилище, навіть осе, може мати такий моторошно занедбаний вигляд. І він мені сього не казав, подумала Елена про старого сенатора, хоч обговорювати слова Публія Муція Сцеволи було й пізно, й марно. Коли людині пропонують вибір між життям і смертю, людина обирає життя, вдруге повторила Елена.

Згодом се ще дужче розхвилювало її, й така проста на перший погляд істина вже не здавалася ні простою, ні беззаперечною, й Елена з подивом визнала, що людина приходить у світ не з доброї ласки й не з власного бажання, але жити чи не жити — то вже цілком у її владі.

— Житимеш внизу, — чемно сказав Елені жрець Асклепія — Асклепід, але глянув на неї таким одвертим байдужим поглядом, що в неї змерзла спина.

Розглядає, мов череп'яну амфору, подумала Елена й спитала:

— Ти тут сам у цілому хоромі?