— Як собі уявляєш таке царство? — спитав він. — Усі щасливі й радісно всміхнені? Але ж радіти може й цар, у якого скітниці тріщать від золота й срібла, й жебрак, якому кинули тертий обол! Се чуття кумири дарували всім однаково: багатим і бідним.

Савмак не обзивався, замість нього євнухові сердитим голосом відказав От:

— Кумири хіба сказали, що один мусить бути вільним, а другий — невільником?

— Серед кумирів також є цар, а є й прості кумири, великий колісниче!

— А роби, роби серед них є? — домагавсь От. Євнух поблажливо глянув на молодого скороспеченого чинця, що примхою кумирів опинився серед евпатридів, і лише стомлено зітхнув, неначе дорослий од маляти:

— Царство — се є держава, юначе. В державі, мов у сім'ї, один мусить керувати, а решта — слухати його: котрому стояти на мурі з мечем, а котрому — орати ниву. Коли б усі держали мечі, то хто б тоді орав ниву?

Савмак упізнав Езопову байку про вола та пса й мовчки став на бік Ота, бо євнух безсоромно перелицював притчу давнього байкаря. Молодий колісничий, хоча й не знав тієї притчі, але глузд підказав йому, що правда на його боці, й запально вигукнув, блискаючи на Савмака очима:

— Орати мусять усі! А коли що — гуртом же й до меча братися!

— Ого-о! Далеко пішли б ми з тобою, великий колісниче! Тоді в державі настав би такий хаос, із якого й кумири не змогли б вибратись!

— А що стеріг би пес, коли б віл не зорав ниву? — не зміг утриматися Савмак, і лоґоґраф, упійманий на гарячому, заходився виправдовуватись.

— Та я ж нічого не кажу!.. — Він зімружився ще дужче. — Кожному визначено своє: волові — орати, а…

— А псові — сидіти на цепу, — замість нього докінчив Савмак, й Езопова байка раптом набула протилежного змісту.

Євнух споважнів.

— Хочеш переробити все по-новому? — тихо й аж злякано спитав він — Хто був робом — стане вільним, а вільних закуєш у нашийники робів? А де ж тоді «Царство сонця»?

Несподіваний оберт розмови збентежив і Савмака, й він пошкодував, що так легкодухо став на бік Ота. Євнух одчув тріщину в обороні й почав брати приступом:

— Орати землю хтось мусить?

— Мусить, — кволо відповів Савмак.

— Отже, воли державі потрібні?

— Потрібні.

— Тобто, потрібні роби. А хто буде робами? Скіфи? — Євнух прискалив очиці в бік великого колісничого. — Ні, наші скіфи вчинили бунт і перебили всю рать Мітрідатову. Вони не схочуть бути робами. Хто ж тоді? Елліни? Побійся кумирів, Оте! Де ж ваше «Царство сонця», коли ви закуєте вільних людей у нашийники? Та й чи багато вам наорють осі пещені евпатриди? Й чи не піднімуть і вони заколот, коли закуєте їх? Негайно піднімуть!

Пирувальники з веселим гомоном зустрічали появу кожної нової амфори вина. В день «Діжок» усі люди ставали рівними, роб веселився разом із господарем, і частували їх невільниці з царського хорому: перший день Антесерій нічого не давав невільницям, їхня короткочасна воля приходила наступного ранку — в день «Кухлів», коли жіноча процесія, принісши жертву біля хорому Діонісія, витягалася нескінченною вервечкою з Акрополя до амфітеатру, що, мов надвоє перебита миска, здіймався східчастими «вінцями» над Полудневим пілоном. То були справжні вакханалії, й перебрані в усілякі личини та шкури жінки здіймали галас і лемент, і то попереду, то позаду вибухали обрядові пісні, що нерідко переступали межу пристойности, й рясні юрми чоловіків на збіччях вулиць підголошували розшалілим жонам і дівам вибухами реготу, й свисту, й тютюканням. У день «Кухлів» пантікапеянки справляли «весілля» щойно обраної з-поміж себе «царівни», й Савмак, якийсь час ідучи в хвості хороводу розтелесованих прочанок, думав про царівну справжню, доньку Перісада — Вероніку. Після вітцевої смерти басиліса була не при здоровому глузді, й сьогодні Савмак наказав челяді стерегти її, аби не стала предметом усезагального посміху, бо Вероніка нахвалялася робам-покоївкам, що в день «Кухлів» перебереться на вдавану «царівну» й піде до вінця з Діонісом, коли Савмак не хоче повести її під вінець сам.

Йому було й шкода басилісу, й разом з тим — страшно, бо Вероніка раз у раз упадала в нестяму, тоді душею хворої заволодівали демони, вона витріщала очі й починала вигукувати: «Вбий царя!.. Вбий царя, Зевсе!» Ніхто, крім нього, не розумів справжнього змісту тих вигуків, усі сприймали їх дослівно, й од того робилося ще моторошніше.

Процесія з піснями, свистом, тюгуканням і реготом потяглася на Головний узвіз, щоб на хоромах Кібели звернути на Першу терасу, а Савмак пішов поза муром Акрополя до золотарського ерґастерію Тараса-Будимира. А в ерґастерії чулися нечасті поодинокі удари кувадла: худенький роб тримав копил на кружалі срібної бляшки, а кремезний роб розміреним помахом ударяв по копилові кувадлом. Бляшка ставала номисмою. Старий золотар брав у руки ледь тепле від удару срібне кружальце, прискіпливо оглядав з обох боків, коли не знаходив ґанджу, кидав у напівпорожній котел, а ті, що з ґанджем, шпурляв у другий котел, на переплавку.

Савмак узяв одну з готових тетрадрахм і підійшов з нею до віконця. На одному боці номисми була його подоба, на другому — променисте сонце. Незвідуваний досі трем пойняв тіло Савмака, й він кільканадцять разів глибоко вдихнув і видихнув, як його вчили колись на палестрі. Й коли заспокоївся й побачив лукаво усміхнене обличчя євнуха, з брязкотом кинув срібну тетрадрахму до котла. Все вертається на старе, сказав він подумки, лише дитячі мрії не мусять вертатися, бо то було б і справді безглуздо.

— Придибав єси по вчорашнє?.. — Будимирові слова були рипучі й кололи вуха, та Савмак удав, ніби не чує. — Я-м не хтів ректи тобі ні вчера, ні сего дня, та виджу, як ти влякнувся-с отут…

Савмак вийшов за двері ерґастерію, й старий золотар почовгав услід йому. Тут удари кувадла втрачали ядучу пронозливість і не оглушували.

— Зупершу, коли на землі було кількоро люду, великий княже, були всі в усьому їднакові: й добро їднаково мислили, й зло їднаково. Та увидів те кумир Бог, і помножив людей до дванадесяти, й сказав: що їдному — добре, хай другому буде зле! Й поділилися люди, й коли їден казав на щось: «Добре!», другий казав: «Зле!» Й одтоді почала котора й межисобиця люд роздирати, та й досі.