Панові князю довелося з ганьбою вирядити чорногорців додому. По всьому Їчину точилися розмови, що олені по-проштрикували їх штани рогами, і всі з них глузували.

Князь залишив у замку тільки мисливця-чужоземця з дивним іменем Ламуш. Очі в нього завжди зав'язані полотняною хустиною, бо дивитися йому було непотрібно. Рушницю він мав таку, що сама влучала, куди хочеш.

Щоб забути, як він осоромився, звелів пан князь скликати гостей і наказав Ламушу:

— Піди в Ржаголець і підстрель там сімдесят сім фазанів. Княгиня Майолена хоче добре почастувати наших гостей.

Мисливець пішов у ліс. А назустріч йому Румцайс послав Манку.

Манка зустріла Ламуша ще у полі. Очі в нього були зав'язані хустинкою, але Манка сміливо мовила до нього:

— Не йди по фазанів у Ржаголецький ліс!

— Хто це звелів? — запитав Ламуш.

— Це звелів Румцайс.

— Його б я зразу підстрелив! — засміявся Ламуш.

Манка спробувала повернути розмову інакше.

— А ти коли-небудь бачив фазанів?

— Як би я міг бачити їх із зав'язаними очима? — знову весело засміявся Ламуш. — Але настріляв я їх о-йо-йо-й скільки!

Манка притримала Ламуша за рукав.

— І тобі не шкода такої краси?

— У кого очі зав'язані, тому й краса немила, — відповів Ламуш. Обійшов він Манку і рушив далі до лісу.

Фазани сиділи на гілках дерев і тремтіли, почувши, що на них іде Ламуш.

— Не бійтеся! — заспокоював їх Румцайс. — Я вилізу на дуб і, коли клацну язиком, хай найсміливіший з вас злетить у повітря й закружляє навколо дуба. А далі самі побачите, що буде.

У цей час із кущів на просіку вийшов мисливець Ламуш. Зарядив він рушницю і почав прислухатися, чи не шелесне де фазаняче пір'ячко.

Аж тут Румцайс клацнув язиком. Один фазан здійнявся і полетів до нього.

Ламуш звів рушницю і натис на курок.

Та не встигли дробинки влучити в фазана, як Румцайс схопив його і сховав за пазуху куртки.

Ламуш тим часом чекав під дубом, коли підстрелений птах впаде у траву. Але замість фазана з дуба зіскочив Румцайс і зірвав у мисливця хустинку з очей.

Ламуш закліпав очима від яскравого світла, глянув на Румцайса і сказав:

— У такого здоровенного фазана я ще, відколи живу, не влучав.

— А що ти взагалі бачив за своєю шматиною? — відповів Румцайс. — Якби ходив без неї, одразу б роздивився, де Румцайс, а де фазан. — Він сягнув рукою за пузуху. — Ану скажи мені, що це за птах?

— Дуже гарний птах! — сказав Ламуш. — Тільки я не знаю, що воно таке.

— Не впізнаєш фазана? — здивувався Румцайс.

Ламуш поблід, а це для мисливців ще гірше, ніж почервоніти від сорому. Дивився на фазана як зачарований.

— Невже я стріляв таких птахів? Ба ні, більше на таку красу я рушниці для пана князя не здійму!

І він простяг свою рушницю Румцайсові. Той здушив її з усієї своєї румцайсівської сили, і з рушниці вийшла флейта. Румцайс подав флейту Ламушу і витрусив собі з бороди бджіл.

— Тепер сідай на пеньок і попаси мені оцю отару.

Сів Ламуш на пеньок та й заграв на флейті, пасучи бджіл у князівському заповіднику для фазанів.

Коли пан князь дізнався про це, примчав він до лісу й запитав Ламуша по-французьки, де ті фазани, яких мав той настріляти для гостей. Ламуш нічого не відповів, тільки заграв на флейті різко, мов голками заколов… І бджоли кинулися просто на князя.

Накусали пана князя так, що довго після того він не міг сидіти, а в Їчині подейкували, що мусив муляр у брамі з обох боків виймати по стовпчику цегли, щоб пан князь міг пройти у замок.

Княгиня Майолена дуже вболівала, коли гості замість фазанів мусили їсти яловичину. Як усі роз'їхалися, сказала вона чоловікові:

— Ваш Румцайс псує мені настрій. Коли ви не можете з ним упоратись, я сама щось придумаю.

Княгиня Майолена сіла в темній кімнаті й довго-довго там думала-міркувала.

Всі птахи й звірі з Ржаголецького лісу були Румцайсовими друзями, та найдужче любив він оленя. Це був величний олень з пишними, мов королівська корона, рогами, що мали тридцять шість паростків. Румцайс оберігав його від князівських мисливців, а олень віддячував йому за те чим тільки міг.