Відтоді в Їчині й кажуть: не жени оленя через браму.

Після історії з оленем пан князь і княгиня Майолена довго і сердито сварилися по-французьки. Потім посідали у золоті крісла і заговорили про Румцайса по-німецькому. Нарешті написали по-італійськи листа аж до Італії, бо там завжди було багато розбійників і панство мало великий досвід, як з ними поводитись.

Вони писали так одному воєводі:

Воєвода над князівським листом довго не думав і одразу ж відповів:

У конверті був ще листочок, і на ньому намальований пам'ятник Румцайсові.

Князь подивився на картинку і тихенько засміявся, ніби пісок зашелестів сиплячись.

Княгиня Майолена теж зазирнула в монокль, захихотіла і мовила по-французьки:

— Бон [7] .

Коли приїхав італійський скульптор, йому звеліли не гаючись братися до роботи.

Одного разу сидів собі Румцайс на вершечку старого бука і ловив диких ос, щоб не вийти із розбійницької форми. І раптом почув унизу під деревом якісь голоси і гучний стукіт.

Бук ріс край зеленої галявини, де споконвіку височіла скеля. На тій скелі побачив Румцайс італійця в білому балахоні. Навколо нього пританцьовував пан князь із ціпочком у руках.

— То як мені стати? Вуасі? Вуаля? [8] Тільки щоб я був, як живий.

А італієць на те:

— Сі-сі-сі! [9]

І знову почав бити дерев'яним молотком і долотом по скелі, так що в усьому Ржаголецькому лісі гриміло, мов стріляли з гармат…

— Гей ви, двоє! — крикнув з бука Румцайс. — Чи ви там не подуріли?

Князь Румцайса ніби й не чує, позирає в якийсь папір і командує італійцю:

— Угорі на пам'ятнику стоятиму я, а біля моїх ніг стоятиме навколішках Румцайс, щоб усі навіки знали, хто був у Ржаголецькому лісі володар.

— Сі, сі, сі! — засичав італієць і почав пильно придивлятися до Румцайса на дереві, щоб добре запам'ятати його обличчя.

Румцайс так розгнівався, що злетів з бука.

По Ржаголецькому лісу аж загуло.

Румцайс ледве доплентався до печери.

Манка тільки руки над ним заломила від розпачу.

— Кепські справи, — мовив Румцайс, — постели мені, буду хворіти.

Манка вимостила йому ліжко м'якенькими гілочками.

— Може, я тобі, Румцайсику, іще чимось допоможу?

— Не допоможеш, — зітхнув Румцайс, — щось у мене всередині луснуло і не дам я собі ради.

І Румцайс занедужав.

Прилетіли синички, щоб його із хвороби виспівати.

Пристрибали зайці і принесли йому цілющого зілля.

А Румцайс усе лежав і стогнав.

Прибіг королівський олень і хотів із Румцайса вибити хворобу ратицею.

Але Манка не дозволила цього робити.

Румцайс тяжко стогнав, а тим часом ті двоє доробляли на галявині пам'ятник. Камінний князь стояв нагорі, Румцайс — унизу, біля його ніг, благально звівши руки. Отак цей пам'ятник мав залишитися навіки — князеві на славу, Румцайсові — на ганьбу.

Коли камінні постаті були готові, покликав князь писаря і звелів на кожні треті двері в Їчині прибити оголошення:

Італієць на ту нору вже покрив пам'ятник двома запонами і простяг од них дві мотузочки. Як за них потягти, так пам'ятник і відкриється.

Настала остання ніч перед урочистим відкриттям пам'ятника на галявині. Ніч була тиха, тільки Румцайс зітхав на своєму ліжку. Манці те зітхання дошкуляло до самого серця і не давало і на хвилинку склепити очей. Опівночі почула із Румцайсового кутка таке тужливе зітхання, що подумала вона про найгірше. Метнулася туди, засвітила світло, але постіль була порожня.

А що було іще дивовижніше — біля ліжка стояв королівський олень з пишними рогами.

— Що ти тут робиш?

— Я вже зробив, — відповів олень.

— Де Румцайс? — ледве вимовила Манка.

— Там, де він мусить бути, — сказав олень і тихо вийшов з печери.

Дивна і далі була та ніч. Аж до самого ранку здавалось, ніби в Ржаголецькому лісі хтось бив об твердий камінь іще твердішим кулаком.

Наступного дня за велінням пана князя зійшлися їчинці на галявині в Ржаголецькому лісі — і заможні городяни, і вбогий люд. Усі пасли очима пам'ятник, запнутий білим полотном.