Над горою справді нічого не було, і граф із Шпаєра почухав собі потилицю під перукою.

А княгиня почала кричати, що її даремно збудили серед глухої ночі.

— От він і не дістане нічого! — нарешті відрубав пан князь і заліз під перину. — Хіба що взнає, якою дорогою їхати із замку.

Сторожа біля брами показала графові, де найближча дорога назад до Шпаєра.

Графиню Маркетку вирядили туди, звідки вона приїхала, їхала вона назад весела й по дорозі сама спинилась на Румцайсовій заставі. Був там Румцайс і ще якийсь чоловічок — увесь із перепеченої глини.

— Ось кому, Маркетко, ти мусиш гарненько подякувати, — сказав Румцайс.

— Хай краще мене не торкається, — добродушно промовив вогневик. — А то ще попече собі пальчики.

Якось сидів Румцайс перед печерою і вчив Ціпісека, як заряджати пістоль трьома жолудями.

У цей час повіяв од Відня дужий вітер.

Румцайс і каже:

— Не знаю чого, але цей вітер мені не подобається.

А вітер той віяв з імператорських покоїв — камердинери забули зачинити двері проти вікна.

Сам імператор замислено сидів на троні. Наказав він принести собі жменю горіхів, полускав їх усі і промовив:

— Пунктліх [22] за три тижні в мене будуть імператорські іменини.

В ту ж мить підскочив перший маршал і сипнув, мов із рукава:

— Найкраще буде, коли на день народження перед вашою імператорською величністю проїде військо на конях!

Але імператор помахав рукою в рукавичці з діамантовим перснем:

— Це вже було позаторік.

Тут підскочив другий маршал:

— Хай вистрелять із дев'яноста гармат!

Імператор промовив «Пуф!» і більше не хотів того й чути.

Третій маршал не міг нічого придумати.

Нарешті озвався слуга, що мастив петельки на дверях:

— Хай ваша імператорська величність звелить спіймати вогневика. Як пустять його поночі в сад, ото буде дивовижа! Проти неї ракети й фейєрверки все одно що пшик.

— О, це може бути, — мовив імператор, стяг рукавичку з діамантом, і кивнув мізинцем третьому маршалові, щоб той не байдикував.

Маршал написав цілу купу листів, де розпитував про вогневиків, і скоро дізнався, що в Ржаголецькому лісі живе вогневик, з якого могла б вийти гарна забавка для імператора.

У Румцайса в носі довго ще лоскотало від віденського вітру. Через це і бродив він лісом і не встеріг вогневика.

А сталося це ось як. Незабаром приїхав з Їчина залізний віз, на якому возять гранати. На передку поряд з їздовим сидів капрал, тримаючи на колінах мішечок із сирового полотна. За возом пригинці йшло шестеро солдатів, і кожен ніс мішок, вимочений у свяченій воді. На узліссі капрал наказав спинитись і витрусив із свого мішечка на пеньок шмат сірки. Потім усі вони поховалися.

Сірка манить вогневиків, хоч би до неї треба гору перейти. Прибіг вогневик, ухопив грудку сірки і почав смоктати, наче цукерку. Аж тут капрал засурмив, як в атаку. Солдати повискакували із своїх схованок і кинулися на вогневика. Навалились на нього і хрест-навхрест хльоскали мішками, змоченими свяченою водою, аж поки його перемогли. Поклали вогневика у залізний віз, капрал показав на себе та шістьох солдатів і промовив:

— Оце буде від його імператорської величності сім медалей!

Їздовий хльоснув коней, але слабенько, щоб вони не гнали, і щоб вогневик по дорозі до Відня не висох на вітрі та не спалахнув.

За хвилину прийшов на просіку Румцайс, побачив сірку, якої не доїв вогневик, і сумно промовив:

— Ось що надмухав отой віденський вітер!

Прудкою розбійницькою ходою повернувся Румцайс до печери.

— Збери мені, що треба, в дорогу, — сказав він Манці. — А ти, як захочеш там їсти, кажи не «хліб», а «брот», — промовив до Ціпісека.

Узяв Румцайс сина за руку, кинув за пазуху шмат розбійницького коржа, якого спекла Манка, і вони вдвох рушили в дорогу, тримаючись весь час проти віденського вітру.

Рано-вранці заграли у Відні музики пробудку, аж черепиця посипалася з дахів.

До обіду імператор святкував день народження тихо й спокійно. Тільки вистромлював з вікна руку в рукавичці з діамантом, коли люди гукали йому «слава».

Опівдні імператорові вже не терпілося. Ледве проковтнув вій жайворонкову ніжку і облизав пальці, як закричав: