Князь крутив над тією підковою головою до самого замку.

Але мулярів послав, щоб знову поставили димар на кузню.

Коли пан князь розповів про все княгині, та теж хитала з подиву головою, аж алебастровий порошок летів на всі боки.

А Румцайс у ту пору прощався на узліссі з ржаголецьким вогневиком. А на прощання сказав йому:

— Ну, за добру службу тепер я знову в боргу перед тобою.

Одного разу йшов Румцайс дорогою, а було саме по дощу, і земля була мокра. Біля великої калюжі побачив він помічника вчителя з Їчина Вочічка.

Вочічко витягав з кишені один аркуш паперу за другим і щось писав на них олівцем.

— Що це ти все пишеш? — запитав Румцайс.

Вочічко спершу зробив заміточку, щоб не збитися, і тільки після цього сказав:

— Я вираховую, чи висохне ця калюжа до того, як у неї знову наллє дощ.

— Я в такі вчені справи не втручаюся, — мовив Румцайс. — Скажи мені краще, що нового в Їчині?

Вочічко замислився і відповів:

— Серед їчинських учених людей точаться чутки, що війт будує цегельню, але не має чим топити в ній.

— А чому про це балакають учені люди? — здивовано покрутив головою Румцайс.

Вочічко вже знову заглибився у свої розрахунки, але кинув:

— Вони думають, чи не можна було б поставити туди якусь фізичну штуку.

— Хіба що надумають топити у війтовій цегельні блискавкою! — засміявся Румцайс і пішов далі своєю дорогою.

Дома, в печері, він поміркував над новиною і сказав Манці:

— Якщо війт щось надумає, це може скінчитися зле.

Погукав він Ціпісека від гребельки на струмку, і вони вдвох пішли до Їчииа.

Коли прийшли у місто, підняв Румцайс сина до вікон у ратуші. Ціпісек зазирнув у кожне і нарешті сказав:

— Ось вони сидять!

За столом у секретній кімнаті сиділи їчинський війт і якийсь чужий чоловік у чорному каптані. Був то найтаємніший радник з питань опалення імператорського палацу у Відні. А що був він і великим ученим, то відразу напався на війта:

— Перш за все я повинен знати, який рівень наук у місті Їчині.

Війт забринькав собі пальцем по губі.

— Науку в нас спольняють вчені люди. А особливо пустельник у Любосаді, в якого є навіть якісь книжки.

Найтаємніший радник суворо промовив:

— Цього мало.

— А ще помічник учителя Вочічко, — пригадав війт. — Цей увесь час мудрує в кабінеті над якоюсь машиною, а вона потріскує і сипле іскрами.

— Іскрою цеглу не випалиш, — засміявся по-вченому найтаємніший радник.

Війт зітхнув, наче з ковальського міха:

— А що ж робити з цегельнею, коли вона вже майже збудована?

Найтаємніший радник зробив такий вчений вигляд, що по секретній кімнаті аж пробігли вогники, і мовив:

— А що, хіба у ваших лісах не водяться фойєрмани?

Війт хвилину здивовано помовчав, а потім сказав, що не розуміє. Довелося шукати в словнику, що фойєрман — це все одно, що вогневик.

— Та біга тут один по Ржаголецькому лісу, — процідив через губу війт. — А жару в ньому, як у розпеченому залізі.

Найтаємніший радник сказав на це повільно, немов кидаючи з кожним словом по дукату:

— Такого фойєрмана замикають у піч і обкладають сирими цеглинами. Потім його треба розгнівати. Фойєрман розпарюється і випалює цеглу так, що вона аж дзвенить.

— Це діло не пройде! — сказав унизу під ратушею Румцайс. Він висадив Ціпісека на плече і рушив назад, до Ржаголецького лісу, щоб розповісти про все вогневику.

Та тільки тут Румцайс зробив помилку. На ту пору вогневик був аж на третій ділянці, допомагав вуглярам випалювати деревне вугілля. І поки Румцайе шукав вогневика по Ржаголцю, їчинський війт виявився спритніший. Він вирядив на третю ділянку пожежну діжку з водою, а до неї сім пожежників.

Коли пожежники приїхали туди, вогневик якраз дмухав жаром у вугільні ями. Схилився він над ямами і не почув пожежної сурми.

Діжку з водою тихенько підвезли до самої ями і всю враз вилили на вогневика. Бідолаха в ту ж мить зчорнів на гніт, і тепла в ньому лишилося не більше, як у горщику з юшкою. Тоді пожежники кинулися на нього, зв'язали вимоченими вірьовками та й повели до цегельні пана війта.

Румцайс про все те довідався від поштової сойки. Сердито ходив він із кутка в куток по печері й нещадно сварив сам себе: