Того ранку сиділа їчинська княгиня на дзиґлику, а навколо неї поралися три покоївки. Вмивали її голубиним молоком і мазали маззю із жайворонячого сала. І примовляли при цьому по-німецькому:

— Шон, шон! [20]

Потім накрутили княгині високу зачіску, ще й потрусили порошком з алебастру, щоб було личко біленьке всім на диво.

Коли все було готово, покалатала княгиня срібним дзвіночком, щоб прийшов пан князь.

— Оля-ля, княгине, ви сьогодні прекрасні, як, як… — промовив князь, але затнувся і ніяк не міг пригадати, як же сказати далі. Спинився він на півслові і покивав княгині пальчиком, щоб почекала, поки він згадає. Та вже й згадувати не треба було.

У розчинене вікно влетів віночок сажі, вдарився княгині об зачіску, і сажа посипалася вниз. Враз минулась і вся княгинина краса. Княгиня сиділа, ніби посипапа маком.

Пан князь уже був сердитий через свою забудькуватість, а тепер розлютився ще дужче. Визирнув він із вікна і закричав:

— Сажа прилетіла із кузні. Ну, я цього так не залишу!

Коваль Жегула саме приладнав заклепочку і вдарив по ній молотом, коли раптом прибіг пан князь. Пішки! Навіть карети не чекав.

— Чим можу служити панові князю? — запитав коваль Жегула. Але вже бачив, що при такій нагоді нічим не послужиш.

Князь сіконув очима по кузні і помітив, що там стоять Румцайс та Ціпісек. Це ще підсипало йому жару. Став він посеред кузні, розставив ноги, мов цілу годину промовляти зібрався, і почав вимахувати рукою, аж мереживо на рукаві залопотіло.

— Якщо ти, Жегуло, думаєш, що будеш мені й далі кидатись сажею у княгиню…

Злість відібрала у пана князя мову, і він далі не міг видушити з себе ані словечка — тільки сичав.

Жегула підсунув князю ковадло, щоб той міг присісти, і сказав:

— Це не я. Це димар.

І коваль хотів уже вдарити по заклепці вдруге, та всередині у пана князя щось відпустило, і він промовив до Жегули роздільно, по складах:

— Ди-мар, ка-жеш? Як-що ви-нен ди-мар, я на-ка-зую ро-зіб-ра-ти йо-го по цег-ли-ні!

— Тоді горн не потягне, — злякався Жегула. — Без димаря кузня нанівець зведеться.

— І не буде сажі, — відрубав пан князь, як сокирою, — і я не турбуватимусь про біле личко княгині.

Крутнувся він на золотому підборі і подріботів із кузні. На порозі спинився і милостиво кинув через плече:

— А щоб ти, Жегуло, не скаржився, що у вас в Їчині лихий володар, то ось тобі моя воля. Скуєш ти в кузні без димаря підкову — я дозволю тобі поставити новий димар на дах.

— Підкову з холодного заліза?! — вигукнув услід князю Жегула і третім ударом спересердя трішки скривив заклепочку у Румцайсовому розбійницькому пістолі.

Як пан князь наказав, так і сталося. Димар розвалили, і кузня стала ні до чого. У Жегули від того аж голова пішла обертом. Він ходив навколо порожнього ковадла і розводив руками:

— Ну, як його нагріти залізо без вогню?!

Та через день прийшов туди Румцайс знову і привів із собою якогось чоловічка, наче з випаленої глини. Дивний чоловічок не мовив ані слова і шаснув у темний куток за горном.

— Що це за дивак? — спитав Жегула.

Румцаііс ніби й не почув його запитання і повів таку мову:

— Оце я допіру проходив попід замком і передав через лакеїв, щоб погукали пана князя, бо ти йому нині скуєш підкову.

— Я? — здивувався Жегула.

Та від замку вже сурмили сурми, деренчали колеса, і пан князь уже став на порозі.

— Цікафо, цікафо, як воно куватиметься без вогню, — промовив він і пихато подивився на небо через дірку, що залишилась від димаря.

Жегула засновигав по кузні, не знаючи, за що взятись, мов приблуда з іншого міста, який опинився на чужому базарі.

Румцаііс накинув на нього шкіряний фартух, дав у руки молоток і підштовхнув до ковадла.

А пан князь товче своє:

— Це мені туше цікафо, як мошна тут кувати.

Румцайс ніби й не чує. Узяв він у кліщі шмат заліза і нишком підійшов з ним до кутка за горном.

А там стояв якийсь чоловічок, що був ніби з випаленої глини.

Румцайс одразу сунув йому холодне залізо в долоню і — ні слова. Дав йому трохи потримати залізо, і тоді кинувся до ковадла.

— Бий! — гукнув він ковалеві.

Жегула вдарив молотом і здивувався:

— Дивне залізо! Воно ж у мене під молотом м'яке, наче віск! — Ударив ще, потім ще. — Ось вам підкова, пане князь! Беріть!