— А до себе назад ти б не повернувся? — спитав Румцайс.

— Тільки якщо мені цього схочеться знову, — пробурмотів велетень Цумштайн, шукаючи, куди б зручніше повалитися на землю.

Румцайс побачив, що з таким громилом по-доброму нічого не зробиш. Став він міцніше і крикнув:

— Гей, ти! Якщо хтось схоче полежати біля Їчина, то тільки там, де я дозволю!

Велетень Цумштайн зареготав так, що в Їчині аж дзвони загойдалися.

— Оце ти хочеш мене напучувати? — крикнув він. — Ну то спробуй, якщо кортить.

— А як? — спокійно питає Румцайс.

— Це вже твоє діло! Тільки мене ніхто в світі не буде повчати, бо у цьому я сам майстер над майстрами. — Але на землю не ліг, тільки розтовк п'ятою Нивлтекову грядку з маком і пробурмотів: — Завтра опівдні чекаю тебе, Румцайсе, під чержовським гаєм.

Коли Румцайс прийшов додому, Манка сказала:

— Щось у тебе, Румцайсе, на чолі зморшка від турбот.

— Завтра опівдні маю змагатися з велетнем, хто кого перемудрує. А якби ж ти тільки знала, що то за один.

Сів Румцайс на камінь біля печери і почав думати, як би йому перемогти велетня. Та коли сильний міркує, як подолати ще сільнішого, справа йде повільно. Адже Румцайс не хотів поступитися своєю розбійницькою гордістю і шукати легкого шляху.

Манка подивилася, подивилася, як Румцайс тре собі чоло, а тоді сказала:

— Залиш це діло на мене, Румцайсику. Коли треба буде, я тобі завжди підкажу.

На другий день опівдні вони чекали на велетня біля чержовського гаю. Румцайс — щоб змагатися з Цумштайном, хто кого перемудрує; Манка — щоб вчасно дати Румцайсові добру пораду; і Ціпісек — щоб звикав дивитися на страшні видовища.

Коли в Їчині дзиґарі пробили дванадцяту, переступив велетень Чержовську гору і вже як тут уродився. Ціпісека зі своєї висоти він, мабуть, і не помітив. На Манку не звернув уваги. Крикнув Румцайсові:

— Щоб нам даремно не сваритись, давай так: хто кого перехитрує, той і буде командувати.

Румцайс кивнув головою, бо що ж на це скажеш. Велетень Цумштайн узявся рукою в бік і крикнув удруге:

— Можеш починати, Румцайсе!

Манка тим часом витягла щось із кишені фартуха, подала Румцайсові й прошепотіла йому на вухо кілька слів.

А Румцайс гукнув:

— Гей, Цумштайне, ось у мене на долоні лежить горошина! Нумо по черзі візьмімо її пучками.

І Румцайс тонким розбійницьким рухом узяв горошину, а потім знову поклав її на долоню.

Велетень навіть не спробував цього зробити. Щоб міг він побачити горошину зі своєї висоти, мусила вона бути щонайменше як два гарматних ядра.

— Перший раз ти виграв, Румцайсе! — крикнув велетень, аж загуло навкруги.

А Манка вже знову подала щось Румцайсові й знову прошепотіла йому на вухо кілька слів.

— Тепер ми вип'ємо по черзі із цього горнятка, і кожен скаже, скільки було там ковтків, — сказав Румцайс. Він випив воду і сказав:

— У горнятку було три середні розбійницькі ковтки.

Манка знову набрала у горнятко води і поставила його до кінчика пальця Цумштайнової ноги.

Велетень не хотів так просто програти друге змагання. Покрутив він головою туди й сюди і довго придивлявся до горнятка, аж поки від води блиснув йому в око сонячний зайчик. Потім нахилився і, як тільки міг легенько, взяв горнятко обома мізинцями й підніс до рота.

— То скільки в ньому було ковтків? — запитав Румцайс.

— Хтозна… Я те горня проковтнув, — ніяково пробурмотів велетень.

Залишилося останнє змагання. Щоб Цумштайн не ображався потім, Румцайс попередив його:

— Оті два перші змагання пішли за два рази. А трете буде рахуватися за три. Хто переможе цього разу — той і виграв.

Велетень Цумштайн хвилину перекочував ці слова у своїй круглій голові, потім кивнув. А Румцайс уже показував йому на брилу, що лежала край плацу для військової муштри. Здорова була брила така, як хата із хлівом разом.

— Будемо перетягувати брилу, — сказав Румцайс. — Хто втримає і не пустить — той виграв.

Цумштайн кивнув головою: на таких справах він, мовляв, добре знається. Вхопили вони брилу з обох боків і потягли кожен до себе, аж вона затріщала. Тільки велетень був високий — аж під хмари — і силу теж мав таку. Почав він витягувати брилу в Румцайса із рук. Зітхнув Румцайс — а це був у нього такий знак.

На той знак узяла Манка позад себе велику хустку і висипала з неї в синову шапку рій лісових ос. Ціпісек кинувся з шапкою до п'яти велетня і випустив там оси.