Шрифт:
…А тієї неділі Франьо так і не поголився. Ляля ж нарешті знайшла сукню, яка мала деякий запас, і заходилася її пороти й відпускати.
Розділ IX. Ляля
Рипнула хвіртка, і Марта визирнула у вікно.
— О, до нас гості.
— Хто то?
— Ляля. Доктор Ляля.
— Що за одна?
— Сусідка. Це вже про вас почула…
Ввійшла Ляля, і в хаті одразу стало тісно. Недаремно ж і пан Буслик про неї казав: «Таку заки кругом обійдеш, то цигарку викуриш».
— Добрий день, Мартусю, — солодко щебече Ляля, і все її мармулядове тіло починає підніматися, пухнути і виливатися за межі сукні, мов закипіле молоко. — О, в тебе гості!
Ніби ти не знала, думає Марта.
— Мене звати Теодозія. Але всі кличуть Лялею. Не знаю чому, хі-хі.
Бачите, Ляля часом вміє кокетувати. Їй дуже хочеться, щоб італієць зацікавився, чому її так кличуть. Вона б тоді висловила кілька припущень, з яких би він зрозумів, що вона зберегла не тільки цнотливість (духовну, звичайно, бо з тією іншою наша Ляля рішуче порвала ще років десять тому, але це між нами), а й дитячу безпосередність і наївність, яким таке залізобетонне ім’я, — Теодозія — пасувати ніяк не може.
— Антось. Дуже приємно.
— І мені дуже приємно, — при цих словах на щоках Лялі спалахує рум’янець. — Дуже-дуже приємно. Я вам не перешкодила?
— Ну що ти, — відповідає Марта. — Сідай. Каву будеш?
— Трошки. Але міцну. Мені треба пити міцну. Щоб схуднути.
На її превеликий жаль, Антось не замахав руками і не вигукнув: «Що ви! Що ви! Яке худнути? Ви така тендітна, вам навпаки — поправлятися треба».
— А запалити можна?
Ляля виймає цигарки і до Антося:
— А ви курите?
— Часом.
— Я б так хотіла спробувати італійських цигарок.
— Я вже скурив. Маю тільки «Біломор».
— Ну-у, це не да-амські.
Вона затягуєтся з таким млосним виглядом, наче має сама із димом вознестися під стелю і розплистися там — легенка і невловима.
— Іта-алія… — медово протягує, немов позіхає, Ляля. — Ах, як я тобі, Мартусю, заздрю… А ти посолодила?.. Ти все це побачиш — Венецію, Флоренцію, Рим, Неаполь… Анто-оніо, у вас нема бра-ата?
— Ні, нема.
— А товариш є в Італії?
— І не один.
— Слу-хайте, дайте йому мою адресу. До-обре?
— Добре.
— Чудо-ов'o. Ви йому скажіть: є там така дівчина Л-яаля. Не переплутайте — дівчина. Скажете — лікар. Він усе зрозуміє. Ви тільки не подумайте, що я за кавалером сохну. Ні, боронь боже! Просто я хочу побачити Іта-алію. Ти знаєш, Мартусю, іду я вчора по центру і так знічев’я бавлюся коралями. У мене є справжні кора-алі. Я перебираю так пальчиками, перебираю, аж нитка — р-раз і обірвалася. Коралі розсипалися. Я в трансі. А за мною йшли три генерали і два полковники. І ти уявляєш — усі п’ятеро поставали на коліна та й ну коралі визбирувати! Я така була зворушена — ти собі не уявляєш. Ге-не-ра-ли! Оце галантність! І два полковники… Мартусю, ти знаєш, чого я до тебе прийшла?
— Ну?
— Поворожи-и мені. Ти знаєш, в мене зараз така партія вигідна — ц-ц-ц-ц! Викладач політехніки. Може, навіть професор. Пристойний, весь із себе такий — ну, слів нема. Одружений, правда. Двоє дітей. Але казав, що розведеться. У нього жінка — ти б її бачила! Стебло. Натуральне стебло. Бюсту нема, стегна відсутні. Ні в яке порівняння зі млою. Він мені так і казав. Ви, каже, Ляля… Ми з ним на «ви». Ви, каже, божественні. У вас форми Венери з картини цього… як його… — Ляля запштрикала пальчиками і почала нервово кусати губи. — На «бе»…
— Боттічеллі?
— О! Він. Як тільки я це почула, записала собі, пішла в бібліотеку, знайшла того Боттічеллі, глянула — ти не повіриш!
— Що таке?
— Копія! Уявляєш? Ко-пі-я! Дивлюсь — мій автопортрет. Як жива. Правда, ця Венера гола-голісінька, як із лазні вийшла. Со-ромі-і-ицтво… Я аж почервоні-іла. Зустрічаю свого доцента і питаю: «На що ви натякаєте?» А він: «Ви про що?». — «Я про Венеру». А він: «Мені здавалось, я зробив вам комплімент». — «Нічого собі, — кажу, — комплімент. Як ви могли мене — дівчину! — до того ж цнотливу, до того ж постійно зодягнену, порівняти з Венерою, яка зовсім, до того ж з ніг до голови, — гола?!»
— А він?
— А що він? «А я, — каже, — просто уявив собі вас без одягу і вирішив, що ви викапана Венера». Ну, ти уявляєш собі? Звичайно, я зм’якла. Бачу, людина серйозна. Але сказала: «Надалі прошу мене голою не уявляти». Ось так.
— І ви посварились?
— Ні, ну що ти! Я просто дала йому зрозуміти, з ким має справу. Я правильно зробила?
— Тобі видніше.
— Антоніо, а в Італії яких жінок більше — тендітних чи пишних?..
— Більше пишних.