А бджола:

— Тихенько, на пальчиках, Марто, підкрадешся до нього, на коліна станеш і побачиш в очах хмари, а між хмарами жайворонка, що перелітає з одного ока в друге. Підстав долоню, і жайворон сяде на палець, тоді очі заплющаться, і зможеш його поцілувати.

Вона так і зробила, сіла біля нього, подивилася в очі — там пропливали хмари і пурхав жайворонок. Долоня її розкрилась, наче лілея, і пташка сіла на палець, а очі його заплющились.

Ці вуста… Як я їх поцілую? Де мені взяти відваги? Я перша цього не зроблю.

— Марто! Не зволікай! — тихо-тихенько дзвіночки.

А якщо він розсміється? Якщо він не з казки? Чому я мушу бути відважніша за нього? Якби ті вуста я взяла на долоню й сховалась десь у глибині саду, то не боялася б поцілувати.

Раптом — зловтішне хихотіння з-за спини.

Озирнулася — скоцюрблена стара блекота шкірить ясна блідих пелюсток.

— Хе-хе, твій час проминув! Уже пізно! Бом-бом-бом! Твій час проминув!

— От бачиш! Ми ж казали, — дорікають кручені паничі. — Ти не встигла. Горе нам! Коли чарівниці за ним прилетять, то враз настане осінь, ми зів’янем і змовкнем. Горе! Горе!

А за ними й дзвіночки у плач, і ласкавець, і королиці, і заяча крівця… Все зілля ридало гіркими слізьми, тільки блекота раділа й наспівувала:

Звідки-незвідки взявся кіт Чорної Маньки. Непомітно підкрався до блекоти, клацнув зубами і перекусив її при корені.

— Мняв! Привіт!

— А ти звідки взявся!

— Прийшов тебе провідати. Як ся маєш?

— Та нічого. А ти?

— І я нічого. Моя злість на тебе минулася. Все-таки ти виносила нам їсти. Просто було дуже шкода, коли ти палила усі ті коштовні речі.

— Які ще коштовні речі?

— Ті, що палила. Там були чудові меблі епохи барокко, інкрустовані перламутром крісла, різьблена шафа, персидські килими, а яке там було рідкісне начиння! А ти все це у вогонь. Хіба ж так можна?

— Нічого подібного. Там були старі грати, місце яким на сміттярці. До речі, саме звідки й притягла їх моя тітка.

— Зі сміттярки?

— А звідки!

— А ти це називаєш сміттяркою? — Обуренню котика не було меж, він задер голову і гукнув: — Ваша величність! Ваша величність! Ви чуєте? Вона називає це сміттяркою…

Залопотіли крила, і чорний крук опустився біля ніг Марти.

— Карр! Я все чую, мій любий міністре.

— Кого ти називаєш міністром? — здивувалася Марта.

— Того, з ким ти щойно розмовляла.

— А хто ж тоді ти?

— Я король. І прошу зі мною на «ви». Твоя невихованість мене просто вражає. Де ти виховувалась?

— Там, де і ви, ваша величність.

— Це навіть не смішно. Досить цих розмов. Ми потребуємо твоєї допомоги.

— Зараз?

— Звичайно, зараз. Що за питання? А-а, ти боїшся покинути свого королевича? Не бійся, він спить.

— А як прокинеться, а мене нема?

— Доки ти не повернешся, не прокинеться. Пішли. Це недалеко!

Вони зайшли в глиб саду, і кіт сказав:

— Заходь.

— Куди? — здивувалася Марта, бо ніде не було видно жодного входу.

— В браму — куди ж іще. Ти не бачиш брами?

І кіт вказав на дупло старого горіха.

— Це ж дупло.

— Хе-хе, — похитав головою крук. — Якщо ти вважаєш, що це дупло, то заходь у дупло. Якщо ти вважаєш, що в дупло не заходять, а залізають, то залізь… Але це брама. Сперечатися з королем даремно.

— Чому я перша?

— Ти — дама.

Марта знизала плечима і полізла в дупло. В дуплі була суцільна темрява. Куди йти? Десь збоку шепіт кота:

— Тримайся за мій хвіст.

Дуже скоро вони опинилися на просторому лузі у дивовижних квітах. Сонця не було видно, та світло лилося з усіх сторін водночас, навіть з під землі пробивалося його проміння і грало в краплях роси. Трава ясно-зеленого кольору сягала до пояса, величезні, з людську голову, півонії дихали гарячим полум’ям ароматів, обпікали обличчя, над квітами ширяли метелики, скапував мед на трави і грав золотом у сяйві. Вдалині височів замок із чудернацьки викривленими вежами, мури були хвилясті, наче відображені в озері.