— Впізнаєш нашу сміттярку? — з єхидством у голосі поцікавився котик.

— Нашу сміттярку? Це наша сміттярка?

— Що ж іще? Просто не кожному дано побачити, яка вона насправді. Тут усе діло, звідки заходити. Якщо з дупла — то сама бачиш, яка краса. А як з пустиря, то нічого, крім величезної купи сміття, не помітиш.

— А чий це замок?

— Мій, — сказав крук. — Це моє королівство.

— Королівство бездомних котів?

— Вона знову нас ображає, — обурився котик. — Ті, кого ти так безпардонно називаєш бездомними котами, — це все королівський двір. Серед них є родовиті вельможі. До речі, ти могла б знайти в їхньому колі нареченого, який став би об’єктом заздрощів будь-якої панни.

— Ти мені пропонуєш в женихи кота? Щось мені не дуже хочеться бути котячою дружиною.

— О! Це вже занадто! Підбирай слова, Марто. Не кота, а можного лицаря! Ми тільки тимчасово коти. Нас зачакловано. Лиха Бузинова пані викрала хитрощами чарівний ключ з нашого замку. Цим ключем вона замкнула замок, і ми, ставши без ключа безсилі, як немовлята, вже не могли опиратися її чарам. Вона королівський двір перетворила на бездомних котів, а нашого бідного короля в крука. Відтоді ми з його величністю змушені були переховуватися в чарівниці Ягни.

— Чи не про мою тітку йдеться?

— Про твою тітку, а мою матінку, — сказав крук.

— О, то я вам сестра?

— Тільки тому я так терпляче зношу твої недотепні жарти.

— Але ж я не знала.

— Гаразд.

— Та ні, я справді не хотіла вас образити.

— Ми тебе пробачаєм.

— Отже, ви були колись як і всі люди?

— Не для стороннього ока, — сказав котик.

— А для стороннього?

— Котами і круками. Я ж тобі пояснив: усе діло — звідки заходити. Вся біда в тому, що ми тепер такими й насправді стали. Ти нам повинна допомогти. Там, у Бузиновім яру, Бузинова пані варить чарівне зілля, яким збирається напоїти королевича-машкару. Вона хоче видати за нього свою дочку. Вкради в неї ключа, і ми врятовані.

— Як я це зроблю? І чому саме я?

— По-перше, чарівниця Ягна напоїла тебе зіллям, завдяки якому ти маєш змогу спілкуватися з нами. По-друге, в Голубій книзі записано, що ключ може викрасти панна, яка дотримала цноти до тридцяти трьох років. Кілька днів тому, якщо не помиляюсь, тобі саме стільки й виповнилось. Нікому іншому ключ в руки не дається.

— А звідки… звідки ви знаєте, що я панна?

— Ми все знаємо, нам все відомо. А ключ ти викрадеш ось як. Візьмеш камінь і пожбуриш його в казан, де вариться зілля. Окріп вихлюпне на чаклунку і ошпарить її, а що в тому вариві такі речовини, від яких сукня загориться, то вона здере сукню, а сама кинеться до струмка, бо ті речовини пектимуть її пекельним вогнем. А ключ висить на поясі. Але, коли будеш вертатися, нізащо в світі не озирайся. Чуєш? Хай там не знати що, не озирайся, бо ключ, втече назад, а ти пропадеш. Пішли, це недалеко.

— Я нічого не бачу, — сказала Марта, коли вони опинилися понад яром.

— І не побачиш. Спустись униз. На дні яру є маленька галявина — там і варить своє зілля чаклунка. Бачиш — оно пар клубочиться? Запам’ятай напрямок, щоб не змилити дорогу. Десь я тут бачив гарний камінчик. Ага, ось він.

— Це ви називаєте камінчиком? Нічого собі камінчик!

— Ох, ще мені ці жінки! Вони ладні все на світі перебільшувати.

— Ну добре, я, може, й донесу цю каменюку, але не певна, що докину до казана.

— Зараз найду інший… Такий підійде?

— Та давайте вже.

Марта взяла камінь і спустилася в яр. Гілки хльоскали по ногах, лізли в очі, заплутувалися в волоссі. Нарешті з’явилися в кущах просвіти, і Марта побачила галявину, посеред якої над багаттям висів лискучий казан. Вариво клекотіло і булькало, сиза пара звивалася вгору, а їдкий, гострий запах лоскотав ніздрі. Біля казана крутилася Бузинова пані в зеленій до п’ят сукні. Марта придивилась уважніше і впізнала бабу Люцину. Правда, зараз вона не була згорблена, а висока й струнка, мала зелене волосся і виглядала набагато молодшою.

— Караморо! Караморо! — раптом загукала вона.

На галявину виповз сухий, скарлючений пень.

— Караморо, принеси мені ще одну ящірку. Щось моє вариво не таке пахуче як слід.

— Зараз, моя пані, — проскрипів пень і пошкутильгав у хащі.

Бузинова пані дмухнула на пару, що та враз почервоніла, й заспівала:

Марта підкралася якомога ближче, розмахнулася й кинула камінь. Вариво виплюснуло на Бузинову пані, та заверещала, затріпотіла руками, гарячково зриваючи сукню, сиплючи прокльони, а тоді метнулася до струмка. Марта підскочила до казана, перевернула його, і рідина зашипіла, гасячи вогонь. Хутенько розв’язала пояс, затисла ключа в кулак і помчала щодуху з яру. Назад було йти набагато легше — бузина сама розступалася перед ключем.

За спиною зненацька почула крик:

— Пані! Пані! Вкрали ключа!