— Можна? — кокетливо запитує Ляля і, почувши ствердну відповідь, лине до столу.

Хода її така, мовби вона переходила річку і боїться послизнутися на камінцях, обидві руки зігнуті в ліктях і підняті вгору, а пальчики якось так чудно розчепірені, й голівку набік схилила. Франьо підсовує Лялі келішок, теж перед тим витерши рукавом і хукнувши в нього.

— Ой, я не п’ю, — комизиться Ляля.

— Що, вчора перебрала? — шпигає Франьо.

— Таке ска-жете! Що про мене поду-умають?

Вона червоніє і потуплює очі.

— Ну, ти зовсім як гімназистка.

— Хі-хі, а що то за вино? А чому воно без наклейки?

— Бо я її здер.

— Та-ак? А чому?

— Навмисне. Щоб ти мала про що запитати.

— Хі-хі… Мартусю, а ти вже випила? Тоді цокнися зі мною, бо мені самій незру-учно. Антосю, чому ви мовчите-е?

А Франьо:

— Бо тебе побачив. Як глянув — так і занімів.

Ляля недовірливо зиркає то на Франя, то на Антося.

— Ой, а що це у вас намальовано? Русалка? А чому вона така груба?

— Гарбуза проковтнула.

— Гарбуза? Хі-х, а де він взявся?

— Плив по річці. А русалка якраз тоді позіхала та й ненароком проковтнула.

— Ой, вам би тільки жарти.

Мені здається, саме в цей момент і з’явилася бабуся Люцина. Я, звичайно, не впевнений, може, це сталося трохи пізніше або трохи раніше, але самі бачите — розмова між нашими чотирма героями вичерпується, а що фантазія моя далеко не безмежна, то мушу когось ввести до їхньої компанії. Тому поява бабусі Люцини буде цілком доречна. Вона сьогодні, правда, виглядає незвично. Наприклад, зверніть увагу на її ліву руку в бинтах. Ноги теж забинтовані, але цього ви помітити не можете через довгу спідницю. Що ж трапилося з нашою дорогою бабусею? Невже дійсно це Бузинова пані? Правда, не схожа? Я з вами згоден — у неї таке лагідне обличчя, що мені й самому не віриться. Мабуть, все-таки целебилиці. Про всяк випадок запитаємо у неї вустами Франя. Цікаво, що ж вона відповість? Почнемо: з’являється бабуся Люцина. І ніби не знала, що тут гості:

— Пробачте, я не знала, пане Франю, жи у вас гошьчі.

— Ей, та ми свої. Сідайте, прошу.

— Я си шєду. А то той пан, жи з Італії, так? Йой, такий ладний пан. А ви, прошу пана, мою Лялю вже знаєте? Як то файно, так си шіли та й шошь п’єте.

— Випийте з нами, пані Люцино.

— Та я віп’ю, як дашьте, чо нє. Я ше-м, слава богу, здорова… Ну, то я віп’ю, прошу пана Антошя, аби вам бог дав таку жіночку, як моя Лялюня.

— Ой ба-абцю… — півоніє Ляля.

— Чіхо, чіхо… Я знаю, що говор’ю. Моя Лялюня — що то за шьлічна дитина… То ше таку пошукати. Таке тихе, таке спокійне. Воно би тіко щошь робило та й робило, бо то, видите, є такі їдні, жи тіко би лежєло та й лежєло, а то таке, що тіко би робило та й робило.

— Бабцю, перестаньте. Кому то цікаво?

— Чіхо, чіхо… Я знаю, що говор’ю. Панові чікаво. Такий ладний пан. Чо би му не було чікаво?

— А що то у вас, бабцю, з рукою? — нарешті Франьо додумався запитати, а то я вже й надію втратив.

— А во нині рано сі ошпарила, бодай му пек. Білльо виварювала.

Комедія! Не могла чогось вірогіднішого сказати. Хто повірить, що бабуся Люцина в неділю виварювала білизну? Що це наші герої мовчать і не дивуються? Ну, Франю, чого ж ви?.. Ого, ви помічаєте, що вона робить? Ковзає очима по їхніх обличчях, наче гіпнотизує… От бестія!.. Увага — вона щось говорить…

— Йой, та у вас нема ніц, що пити. А я маю таку наливоньку, що гай-гай. Щесьте такої не пили. Зара принесу. — І, не чекаючи відповіді, хутенько виходить. І та мана, яку вона напустила, щезає разом з нею.

— Щось, Лялю, твоя бабуся юра нам крутить, — хитає головою Франьо. — Скілько тут жию — нігди не видів, аби вона в неділю щось робила. Білизну виварювала — ото придумала!

— А що то вас так хвилює? — дивується Ляля. — Часом, як треба.

— Ну-ну, не кажи… Відав, Антося фест вподобила, коли за наливкою побігла. Але ніби нащо їй Антось, такій старій? Гм… Ти не знаєш, Лялю?

— Дайте спо-окій…

Бабуся й справді принесла наливку.

— А чо вона така зелена? Чи не з бузини часом? — сміється Франьо.

— О, то є дуже шьлічна наливонька. Пийте на здоров’я.

Марта хоче стримати Антося, щоб не пив, штовхнути рукою і вибити келішок, але баба Люцина всідається поміж ними і пильно стежить, щоб Антось усе випив до краплі, — вдруге вона себе не дасть обвести круг пальця.

— Наливка що треба, — прицмокує Франьо.

— Моцна, — приказує Антось.

— Ге-ге, ви си гадаєте, баба Люцина вам що-небудь дашьть. Нє-е, я вже як шось роб’ю, то роб’ю на совішьть.