Впізнала скрипучий голос пенька. За мить долинув і крик чаклунки:

— Ловіть її! Ловіть!

Враз над Мартою залопотіли крильми сови. Хтось доганяв її, чула чийсь подих, але не озиралася. Сови змахували крильми перед її очима, чарівний ключ не дозволяв їм торкнутися Марти. Чийсь стогін позаду:

— Ох, Марто… зупинись!

Та це ж Антось! Ще трохи — Марта озирнеться, але тут загукав крук:

— Мовчи! Не озирайся!

Ще кілька кроків — і Марта опинилася нагорі.

— Гурра! — втішився котик. — Ми врятовані!

— Ну, Марто, я в захваті! — разчулився крук мало не до сліз. — Мені просто бракує слів, щоб висловити свою радість. Гадаю, ще й ми колись станемо тобі у пригоді. А зараз поспішимо до нашого замку. Тільки-но відчинимо браму — чари розпадуться. Якщо хочеш зробити нам честь, то запрошую тебе в гості. Побачиш, як ми виглядаємо насправді.

— Я б і рада до вас, але маю ще купу справ.

Хрипло зойкнула хвіртка, жорства роздратовано зашипіла під ногами. З-над важких лопухів з’явилася розкудлана голова Лялі, потім і вся вона — розімліла на сонці, розпарена, з рожевуватим відливом. Тіло її хвилювалось, мов Індійський океан.

— Ой, я розібрана! — вискнула Ляля і знову щезла в лопухах, хоч не настільки швидко, щоб не дати Антосеві можливості роздивитися її фігуру.

Вони піднялися співучими дерев’яними сходами на ганок і зупинилися перед оббитими невідомо чим дверима. Марта, постукала.

— Відкривайте! — відгукнувся Франьо.

Засліплені сонцем очі мусили призвичаїтися до темряви, яка зустріла їх на порозі. Запах старого шмаття, горохової зупи, яблук, олійних фарб і ще чогось незрозумілого війнув перед обличчям теплим крилом. Темрява поступово лагідніла й відступала, аж поки не забилася в глухий кут і там причаїлася до якогось часу.

Франьо сидів за столом і малював русалку.

— Чому вона така тлуста? — здивувалася Марта.

— Бо з Лялі змальовую.

На стінах всюди, куди оком не кинь, квадрати цупкого паперу з мальовидлами. Деякі вже осліпли від старості, вкрилися порохом, і їхні неприродні барви перемішалися в одну темну пляму. На решті картин можна розрізнити коричневу, червону землю, руде небо. Стебла трави, наче велетенські дерева, а поміж ними жуки й комахи з якимись клунками, з парасольками, в капелюхах. Старий хлів, у дверях дядько тримає на вилах гній. Вулиця, де було гетто, жінка котить візок з лахами, на рукаві жовта зірка. Місто, над будинками летить на кочерзі чарівниця і сипле сніг з торби.

— Це моя тітка, — пояснює Марта.

Тим часом Франьо лізе під стіл і добуває запилюжену пляшку вина.

— Ану сідайте, та й си трохи дзьобнем.

Він дістає келішки, витирає рукавом, хукає і ставить на стіл, власне, на картину з русалкою.

— Поплямите, вуйку.

— Все їдно ніхто не купе. Таких русалок нема.

Наливає вино, стоячи на одній нозі.

— Беріть.

— Я вас не познайомила… Це Антось, він до мене з Італії приїхав.

— Ага, чув.

З ганку долинає голосний гомін:

— …бо я тобі казав, аби ти не брав мого ровера! Що, не годен си заробити?

— Во-во, ади, тіко його зачепи! Та не буду більше брати, нехай горит!

— Поцілюйсі в ніс! Най твоє горит, а мого не руш!

— Ей, дай ми спокій, причепа господня.

— Що? То ти так?

— Забери руки!.. Чуєш? Забери руки, бо як дам по хавці!

— Хто — ти?!

— Я! Забери руки! Та не рви сорочку! Вар’ят!

Тут вривається межи них голос баби Люцини:

— Агій на вашу голову! Чого сі завели їден з другим? Я того ровера, бігме, розіб’ю на ваших головах! Ти, шмаркачу! Ти чо до старшого руки простягаєш? Ти чого друлєєш?

— А чого він?..

— Я ти дам чого! Язда в хату!

І галас стихає.

Сухі дошки ганку рип-рип, рип-рип, потім несміливий стукіт у двері.

— Прошу!

Наче корабель з піднятими вітрилами, погойдуваний хвилями, випливає Ляля, а за нею услід запахи парфумів та бузини.