— Товаришу!

Дивиться: чоловік розкинув руки, немов повітря хапає.

І ще раз:

— Товаришу!

Відкіля цей голос?

Так, він знає цей голос, це сімнадцятого року, голос сімнадцятого року, голос молодої, бадьорої, червінькової революції, тривожної радості — може, глибокої, може, синьої, може, це не голос, а сон з оточеного ворогами героїчного Луганська 5

І що жїбув сліпвдй, вийшов з лікарні — голодний, і радий, і світлий, як усі після хвороби» Він після тифу» ї на нього дмухало бузково, ачей ромашками, як дитині, що перший раз стала на ноги або заговорила,.

Хотілось обняти сліпого, згадав сентиментальний роман, провів сліпого на тротуар — і тільки*

Той пішов.

— Товаришу,— і руками повітря ловить.

Думав про радість- сімнадцятого року.

Пішов'тривожний: стояли в очах січневі сніги, іржали десь повстанські коні — думав.

yen

Живе редактор Карк близько міського парку, на тім краю, де сонце сходить і блимає в скалках сміття,— там вигін, там собаки, а вночі постріли на сполох — вартові. Між іншим, відповідальності за газету жодної, відповідальний інший.

На квартиру прийшов випусковий.

— Епйгея! *

Редактор Карк завжди: ешїгег!Випусковий товариш Шкіц і суворий, і булий член ЦК есерів 11 Був на суді — виправдали, тепер щось знає* Поклав останню коректудо підпису*

Редактор Карк:

— Сідайте, прошу.

Шкіц дивиться на всіх трішки з презирством. І на Карка. Безумовно: одні не знають, що є ЦК, а другі — що він булий. Дивився поверх Каркової голови й стояв: Каркові з ним приємно, а коли згадував — неприємно: від цк дмухало чимсь величним, мов генерал-губернаторство. І прийшло чомусь в голову про величність* Хтось скаржився — їхати далеко: триста верстов. Не міг уявити: сьогодні за фунт хліба заплатив сто тисяч карбованців» За маленький' шматок»' Що ж трйста? Мовчав» І Шкіц»

Потім Шкіц запохмурнів»

— Україна»»» Да.»» Прогавили — і пішла'від нас» Україна пішла» А все тому, що ми поети, що ми не комерційної вдачі»

І ще суворіш:

— Ми не політики. Ми поети. Нема в нас і північної жорстокості» Ми романтики»

Редактор Карк:

— Велику Французьку революцію поети робили.

Із злістю:

— Французи-— нація. А ми без міста, в місті ми мужлаї, роззявивши рота ходимо, а в установах революція і на селі революція» А втім, ми не французької вдачі, ми до німців скоріш» Може, вам дивно, а я кажу — не дивно. Це ж у нас німець картопельку садить 19» Недарма наші культурники до Німеччини їздять» А німецької комерційності в нас і нема» І в цім наше лихо. Ми і короткозорі».» А що наш народ? Був по лісах, а тепер в оселі повертається і плює на нас» Він теж романтик» Наш народ.

Редактор Карк слухав, і було боляче й тоскно. Дивився на той стіл, де лежав браунінг, і було сіро, як у 1905 чи в 1906 році. Було:

— Центральна рада 20. Трудовий конгрес 21»

Випусковий взяв підписану коректу і в’яло промовив:

— До збачення.

Потім хвилину розглядав біля дверей статуетку — бюст якогось римського полководця» І Карк дивився на статуетку. Він приніс її з редакції: старовиною віяло» В його редакції виходила колись велика газета сімнадцятого року. Розповсюджувалось її по всій Україні»*. Ну, і від статуетки віяло.

Шкіц, зачиняючи двері, сказав:

— Римський полководець»»» Дивно»

А за дверима зітхнув»

Приходила ще хазяйка і покликала до себе. Із хазяйчиної кімнати видно дорогу й зоологічний сад.' Дорога ховається на краю міста, і на ній пасуться по-провінціальному гуси» Хазяйка підфарбовує щоки, дарма що стара» Унизу її спідниці — шмаття, а все-таки вона лермонтівська пані, з гусарів. У неї квартирує декілька чоловік. Вона завжди незадоволена з будинкового податку. Говорить:

— З мене беруть податок, а я нічим не торгую. А тепер усі торгують. Або можна прожити не торгуючи?

ї ще каже:

— У мене дочка хвора, а їй не дають пайки» А тепер усі хворі мають одержувати пайки, бо тепер комунізм.

Це тона каже досить щиро.' Редактор Карк п’є в неї чай. За чаєм вона оповідає йому, як ховала фарфорові чашки від, реквізицій — вони лежали у відомого лікаря внутрішніх хвороб, а в нього реквізицій не було.

Потім вона згадувала минуле. Із станції бігли степові гудки, і хазяйка ще говорила:

— Колись їздила в Крим... Вілла була. Горняшки буди — багато. Під’їдемо фаетоном, а еотяг уже шипить. Сядемо — гу! — і поїхали. Так гарно в купе колисає. їдем, їдем — і так без кінця. На віллу в Крим. Все за тобою біжить, як у кінематографі. А тебе колисає...

Думав: все це порожньо, а гарно; спогади за єгипетські сфінкси — для чого? А теж гарно.

Потім він підвівся — іти треба. Похитала головою:

— Ах, редакторе! Працюєте ви багато. Матвій Самійло-вич...

І замислилась. Матвій Самійлович її чоловік. Розстріляли за контрреволюцію. Це було три роки тому. Висів йог<$ портрет над її ліжком, а в рядок — Михайловський 22. Купила на базарі, казали, що Михайловський теж не з комуністами.