Ще з тьотею Басею була істерика, і її повели в колонію: скрипник (що увірвалась струна) і балерина.

Зодіаковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодіа-ковий блиск видно і восени, коли сонце сходить.

Ранком жеврів зодіаковий блиск, ранком умирали чебреці, снились і пахли чебреці.

Ходили з вілли в колонію, з крлонії на віллу. Вілли, колонії...

Легенький золотий сум.

...Чебреці, чебреці...

Анфіса Павлівна, Павлина Анфісівна посварились.

— До другої чистки не доживете, все одно викинуть!

Анфіса Павлівна обурилась:

' —• Безпартєйна! Глядіть, щоб знову в тюрму не-испросили. Приїздив ще знайомий: дитячі порції їв. Він був сумний —-осінь. У городі взимку холодно й голодно.

.„„КОЛОНІЇ, вілли.

Павлина Анфісівна ще ходила в купальню, навіть роздягалась і дивилась на своє тіло. Але не купалась.

.о.Ставок думав золоту пісню:

«Ой пряду, пряду»...— Леонтович 8. «

ї минуло літо.

Глибокого часу-зажури колонії перевозили в місто. Засмут-ніли діти, засмутніли вілли. А Анфісу Павлівну викинули з партії, і вона виїхала кудись. Із кущів вилізли бандити і, як вовки, скрадались до осель.

Павлина Анфісівна плакала — йшов тридцять п’ятий листопад.

Коли їхали по шосе, із корзинки випала «Женщина і соціалізм» — пом’ята, некрасива книжка.

Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усіх ішов Гіль і співав:

— Ми смєло в бой пайдьом...

Гудів ліс, падало листя — ішов листопад, прийшов листопад.

...А на віллах ще пахло кізяками і парним молоком.

...Стояли золоті ранки й зодіаковий блиск.

Із першої вілли Сидір кричав:

— Микито! Та йди-бо, бісова личино! Бандите клятий! Микита не озивався.

І Бєлий, і Блок» і Єсенін, і Клюев 1— Росія, Росія, Росія моя.

Стоїть сторозтерзаний Київ

І двістірозіп’ятий я.

П. ТИЧИНА

Связан я узловыми дорогами 2,

На которых повесилась Русь.

На Которых трактиры с острогами Хоронили народную грусть.

В. АЛЕКСАНДРОВСКИЙ

І

На стола поклав браунінга й на нього дивився тривожно — редактор Карк. Згадав: холодний ранок —1905 року чи 1906, тоді гімназистом був; це було вчора: учитель, а потім учень, в потім їх ховали в той ранок, у холодний, і дні йшли сірі, сірі —

мабуть, того холодний.Гімназіальна церква й ліпіз жіночим обличчям. Повітове місто, болото, гуси, хмари й цвинтар на горі

Кожний браунінг має своюісторію криваву і темну — у нас,на Україні, сьогодні: 3 березня року нашого п’ятого... а взагалі —1922. Як довго, як курс нашого карбованця, як товарний потяг у момент відступу в невідомість — і вогкий день, і на деревах жовті сльози, а біля дерев танок умирання — листя, а біля вокзалу метушаться сім’ї комуністів, аїх не беруть.

Дехто не встиг сісти, і їх ловили по селах... Мого товариша жінку зловили, а потім згвалтували, і вона стала дурненька»

Кожний браунінг має свою історію: темну, як духовне нутро окремої особи...

Історія браунінга така: ліс, дорога, втікачі, вороги, і хати, і дерева, і всім байдуже, вже дихати не можна, горять груди і згорають-згорають... Постріл... Темна історія. У буржуа відбирали браунінги, і вони плакали, а потім у нас одбирали, і ми не плакали — не іронія! — а може, хто й плакав... Чого одну людину шкода, а до тисячі мертвих байдуже? Почуття колективізму нема — це не з «азбуки комунізму», провірте!

Проте це не щоденник — це справжня сучасна новела.

Редактор Карк підвівся, ще раз тривожно подивився на*браунінга і вийшов.

II

Із тихої вулиці пішов на клекіт. Жевріло блакиттю.

На північ ішли води — дощ. На заході сонце в зелених усмішках: за міськими левадами вже зеленіло — теж ішло, і мріялось сонцем, за сонцем на Американський материк, тому — там океан, там велично й синьо.

Так: телеграфні дроти узгір’ям і проходили на брудні квартали міста, там вони вище над будинки.