Було й так: Павло забариться, а Гандзя чекає. Тоді виходилиз клуні, щоб парубки не почули, і через город до дощок — прали удень білизну там. Сюди приставав Павлів човен.

Комарівка була на узгір’ї, і з дощок майоріли силуети будівель. З річки йшов дух — може, татарський, задвістілітпо-задній, може, з баговиння, і річка була далека в своїй глибині, вона з Дніпра в Чорне море бігла, думалось, що й вона морськими синіми бурями дихає, казали — Комарівка над баговиннямзамислилась, так: вечори ходили по 'Комарівці — сірі, тихі — і далі — далі.с» І Оксана мріяла. А Гандзя булькала у роді ногами, спідницю закочувала й співала:

Маруся отруїлась,

В больничной дом везуть.

І груди її високо підіймались, ніби хотіли полинути в темно-сині простори» І ще вона співала, і співи лагідно лунали за рікою. А потім зітхала й нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзш й теж хвилювалася й думала про очерети, про комуніста, про комуністів, про продподаток — батько лаявся — а вони полинуть восени — качки, про качок думала, а куди — невідомо» І мріялось, і ще мріялось..о

Нарешті з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб ніч не почула. Павло гребе, мов справжній рибалка, а Мишко в душогубці з очима заплющеними — боязко. І Гандзя завмирала, і Оксана завмирала, і всі завмирали. Ах! Павло.*. Павло... поспішає — міцний, бадьорий і злий.

Збентежено ховалась в очеретах вона — ніч. Зорі горіли хоробливо й у солодкій тузі падали на поверхню.

...Потім учотирьох ішли в клуню спати. В клуні на возі Гандзя здержливо реготала — і солодко було. Тріщав віз — і було тьмяно. На вулиці, і по городах, і по садках блукали зайві парубки й лякали ніч штучним іржанням:

— І-го-го! І-го-го!

ї чути було ще тоскний заспів:

Не за Леніна, не за Троцького... 3

А в другім кінці співали:

Чий я козак, звуся Воля,

Українець з Гуляй-Гїоля.

Гей шумуй, моє вино,

Йде за правдою Махно! 4

/ Біля Оксани лежав Мишко, мовчки цілував їй волосся, а вона мовчала. Мишко брав її руку й теж цілував. Оксана пручалась тихо;

— Господи, не треба, у мене руки брудні.

Мишко важко дихав і уперто не пускав її руки. Було тремтіння. І так цілу ніч: він її руки цілував, а вона пручалась, Іноді він її брав за груди, але зараз же «вибачався» і казав, що це якось так. Світало — і вони розходились. Дивно, яка ніч була коротка! Оксана козою бігла додому, і цілий день туманіло в голові.

...А від дощок відшщвав човен, а десь дзвеніли червоні дзвони зорі.

Минали дні, і в спогадах поринали ночі. Як це: десь біля Диканьки є село і хутір — а що тут раніш було? До татарви? Га? Так, село і хутір — і далі-далі», А що через сорок віків? Га? Гоголь, Мазепа , Карло XII.

Моя люба соціалістична Україно! Степи, шуліка, і літнє сонце відходить за обрій., а за ним молочна стежка співає білих, а може, й червінькових пісень, мукають корови, з пасовиська бредуть — і далі-далі,, Ферми, електричні плуги... машини, фабрики, заводи... Ах!., І далі-далі,,. Молочна стежка співає — яких пісень?,.

Ішло літо, куріли сіновали, думали підстрижені луки. Проходили громовиці, відходили блискавиці — далеко-далеко, тільки на обрії блимало золото, і ріка тихо хоронила післядо-ицовий глибокий смуток.

Мишко казав Оксані:

— Я скоро поїду до міста. І ти поїдеш. Я докінчу вчення — тепер тихо. Тепер можна, і ти будеш учитись. Тепер усім можна, тепер для бідних школа,

Оксана не любила комуністів, усе село не любило, а в Миш-чиних очах стояло кохання, і вона вже любила комуністів»

...У липні ночі були душні, із степів дзвонило — неясно, із невідомих химерних дзвонів. Тоді Мишко казав:

— Оксаночко, яке життя! Хоч би скоріш до-міста. Як мені хочеться до міста. У Київ поїду я...

Думала про життя, думала про Київ, думала, що в Києві невідоме життя, думала про великі міста, де курить химерно, і хотілось до великих міст/до життя.

І ще проходили дні, і в спогадах поринали ночі, І знову куріли сіїновали. Але стало неспокійно.

В Дамаївілі партизани вбили двох комуністів, а Мишко втік.

Із повіту приїхав карний загін, І Мишко знову збирав прод-податок, але в Комарівку їздив рідко, бо боязко було. Коли приїздив — був несміливий, прислухався, не говорив про чудесне, тільки Оксані чудесно було.

І от: Оксана до колодязя йшла, назустріч — Гандзя.

Г андзя:

— Чула... виїздить твій?

Захмарилось обличчя:

— Не знаю,

Оксані й гарно було, і погано було — чи візьре й її з собою?

Каже Гандзя:

— Не випускай: комуніст гарний — може, ожениться,... Та тільки чорт їх розбере. Мій дід кріпак був, розказував, як колись такі ж паничі теж установлювали власть* Бувало й так, що селянок брали, а бувало й так, що дурили тільки.