Далі дні пішли одноманітні, повільні. Потерпілі палили вогнище без упину — вогонь підтримував вахтовий, а всі інші щодня з годину збирали дрова. Двічі на день усі купалися в лагуні — це була головна і майже єдина розвага. Часто вони вудили рибу — і досить успішно. Та найбільше вони байдикували й гуляли, гомоніли й сперечалися. Вони почали були встановлювати розклад рейсів китайських поштових пароплавів, та потім відмовились від свого наміру. Хоч усі безмовно згодились не вирушати в нове плавання на вельботі й чекати на острові порятунку або голодної смерті, ніхто не наважувався не тільки заговорити про це, а навіть лишитися з цими думками сам на сам. Але невисловлений, таємний жах ні на мить не полишав товариство, і в хвилини безділля, як тільки западала мовчанка, той жах дихав на людей холодом, і їхні погляди раз у раз поривалися до небокраю. І тоді, намагаючись якось забутися, вони квапливо починали розмову про щось інше. А про що можна було розбалакувати на цьому пустельному острівці, крім скриньки з їхніми скарбами?

Ця скринька з банкнотами, золотом і сріблом була головною особливістю їхнього острівного життя — вона панувала над людськими думками, як кафедральний собор над містом. А крім того, їй належало точно визначити долю кожного, і це підтримувало людей у чеканні. Дві тисячі треба було повернути сіднейській фірмі, а решту, чистий прибуток, розподілити між п'ятьма компаньйонами, залежно від затрачених капіталів! Було погоджено, який є внесок кожного партнера: кожен укладений в діло фунт, як і кожен фунт платні, вважався паєм. Отже, Томмі мав п'ятсот десять паїв, Картью — сто сімдесят, Вікс — сто сорок, а Гемстед і Амалу — по десятку. Чого ж був вартий кожен пан? Про це довго сперечались, і найзаповзятіше — Томмі. Після тривалих підрахунків нарешті дійшли згоди, що приблизна вартість одного паю становить два фунти, сім шилінгів та сім з чвертю пенсів. Ці цифри були явно неточні, бо сума паїв за такої оцінки дорівнювала не двом тисячам фунтів, а тисячі дев'ятистам дев'яноста шести фунтам шести шилінгам. Отже, три фунти чотирнадцять шилінгів лишалися нерозподіленими. Але точніше встановити розмір паю їм не пощастило, і все товариство вирішило зупинитись поки що саме на цих цифрах своїх блискучих дивідендів.

Вікс уклав у справу сто фунтів і мав отримати капітанську платню за два місяці, отож його частка дорівнювала трьомстам тридцяти трьом фунтам, трьом шилінга: шести з трьома чвертями пенсам. Картью вклав сто п'ятдесят фунтів, він мав отримати чотириста один фунт вісімнадцять шилінгів шість з половиною пенсів. П'ятсот фунтів Томмі перетворилися в тисячу двісті тридцять фунтів дванадцять шилінгів дев'ять і три чверті пенса. А Гемстедові і Амалу, що мали право лише на платню за службу, випадало по двадцять два фунти шістнадцять шилінгів та півпенса на кожного.

Врахувавши частку кожного, відкрили скриню і з'юрмилися довкола, як зачаровані. Кожному забажалось побачити свою частку окремо, побачити своїми очима, потримать важкі монети в руках, аби остаточно впевнитись, що він став власником доброї суми. Та коли вони почали паювання, то виявили непередбачену обставину: в скриньці було лише сімнадцять шилінгів англійською монетою, а решта — чілійські долари. Шість таких доларів дорівнювали одному фунтові. Ці долари й були в них найменшою монетою.

Врешті вирішили розподілити лише фунти, а шилінги й пенси скласти в спільний фонд. Тож разом з лишком у три фунти чотирнадцять шилінгів утворилась сума в сім фунтів один шилінг.

— А тепер Картью, Томмі і я візьмемо по одному фунту, — сказав Вікс. — Амалу й Гемстед поділять іще чотири, а останній шилінг розіграють в орлянку.

— Дурниці! — мовив Картью. — У нас із Томмі й так тепер грошей — хоч відбавляй. Ми з ним візьмемо по півфунта, а ви троє поділите між собою решту — сорок шилінгів.

— Ну що ви, справді, ніяк не поділите! — втрутився Мак. — У мене є карти — чом би вам не зіграти на весь лишок?

Натомлені безділлям люди відразу вподобали цю пропозицію. Макові, як власникові карт, теж дозволили ставку, і після п'яти партій у крібідж Мак, перемігши останнім Амалу, виграв усі сорок шилінгів.

Була вже обідня пора, всі нашвидку попоїли й знову засіли за карти — тільки цього разу Картью запропонував іншу гру. Вони почали грати дев'ятого лютого о другій годині пополудні й грали з перемінним успіхом протягом дванадцяти годин: нарешті обляглйся спати, а рано-вранці знов узялися за карти. Вони навіть їли поспіхом, і лише Томмі якось надовго щез, а потім повернувся весь мокрий, з ящиком хересу.

Запала ніч, і вони присунулись ближче до вогнища. Годині о другій ночі, очікуючи ходу вельми боязкого в грі Томмі, Картью розслабився й озирнувся довкола. Він побачив місячну доріжку в морі, монети, складені купками і розсипані на піску, заклопотані обличчя гравців. Він відчув у серці знайому бентегу, йому здалося, що грає музика, що місяць світить над іншим морем, що поряд яскраво світяться серед саду вікна казино і гроші дзвенять на зеленому сукні. «Праведний боже! — подумав він із жахом. — Невже я знову став азартним гравцем? «Картью ще пильніше обвів поглядом піщаний стіл. Він і Мак грали ризиковано, як досвідчені картярі, і вигравали — поряд з ними лежали купками золоті та срібні монети. Амалу й Гемстед теж дещо виграли, а Томмі — той програв значну частку своєї пайки, а в капітана лишалося не більше п'ятдесяти фунтів.

— Час, мабуть, кінчати, — сказав Картью.

— Налийте-но йому склянку Бокля, — відгукнувся хтось у відповідь.

Відкоркували нову пляшку, і гра пішла ще запальніше.

Картью виграв надто багато, щоб тепер кинути карти, і до самого світанку вимушений був брати участь у цьому божевільному безглузді — тепер він великодушно намагався програти, але тільки ще більше вигравав, як це нерідко трапляється в картах. На світанку одинадцятого лютого він відчув, що далі не витримає. Ставки невпинно зростали, і капітан уже поставив свої останні дванадцять фунтів. Картью саме здав карти, зазирнув у свої і впевнився, що він знов виграє!

— Ну ось що, товариство, — голосно мовив він, — нічого доброго ця гра не віщує, і пора кінчати.

На тім слові Картью показав свої карти, потім порвав їх на клапті й підвівся.

Всі заніміли й здивовано видивилися на нього.

— Що правда, то правда, — трохи згодом озвався Мак, — досить уже, награлися. Грали ми, звісно, жартома; ось мій виграш! Усе вигране сюди, хлопці!

І він почав складати виграні монети в скриньку, що була саме в нього під рукою.