Це був уродженець Північної Ірландії, чоловік емоційний, грубуватий; з гучним голосом, не позбавлений почуття гумору; крім того, надійний, досвідчений моряк. Однак настрій боцмана відрізнявся від настрою його нових товаришів: вони вигідно завершили торгову операцію, а він утратив місце. Крім того, йому дуже не сподобався раціон, а стан шхуни сповнював його справжнісіньким жахом.

Якось заїло двері однієї з кают, і Мак (так усі його називали), натиснувши плечем, виламав їх разом із завісами.

— Ах ти, боже мій! — вигукнув він. — Шхуна ж геть гнила!

— Воістину так, синку, — відгукнувся капітан Вікс.

Наступного дня Вікс помітив, що новий матрос стоїть, задивившись угору.

— Не раджу дивитися на ці щогли, — озвався капітан, — а то в голові запаморочиться і недовго й за борт перекинутись.

Мак повернувся до капітана і кинув на нього розгублений погляд.

— Таж фок-щогла, либонь, прогнила наскрізь… Їй-богу, вдар кулаком — і він так туди і вскочить.

— А якщо стукнути лобом, то, гляди, і вся голова пролізе, — мовив Вікс. — Та нащо стромляти свого носа туди, куди не варто?..

— Так-так, я виявився справжнім ослом, поласившись на таку наречену… — задумливо мовив Мак.

— Ну що ж, я й не хвалився, що вона міцна, — відповів капітан. — Я лише сказав, що вона може показати п'яти будь-якій шхуні. А крім того, я зовсім не певен, що те місце таке вже гниле. Ану швиргони лаг, це тебе втішить.

— Такого капітана, як ви, пошукати треба… — зауважив Мак.

І звідтоді він більше не починав розмов про стан шхуни, за винятком тих випадків, коли Томмі видобував зі свого погреба ще одну пляшку.

— За ваш плавучий утиль! — проголошував Мак, здіймаючи свого кухля з хересом.

— Невже у тебе нема іншого тосту? — спитав його якось Томмі.

У відповідь Мак почав розповідати довгу історію про торговельні справи свого дядька, називаючи неймовірну кількість дійових осіб, і раз у раз пересипаючи свою оповідь лайками та прокльонами.

Він часто натякав на те, що в гніві шаленіє. «Я чоловік гарячий», — казав він не без гордощів. Але його запальність проявилась лише раз. Якось на шкафуті він накинувся на Гемстеда, притис його до вітрильного гіка [97] , збив з ніг ударом кулака, потім поставив на ноги і раз ударив, перше ніж команда встигла отямитися.

— Покинь його! — заревів Вікс, скочивши на рівні ноги. — Бійок я не дозволю!

Мак покірно і ввічливо повернувся до капітана.

— Я лише хотів повчити його чемності, — пояснив він. — Гемстед узвав мене ірландцем.

— Невже? — мовив Вікс. — Ну, тоді інша річ. А ти, дурню, думай, щoб кажеш! Ти ще не доріс, щоб так узивати людину.

— Я його не образив, — огризнувся Гемстед, витираючи кров та сльози. — Я лише сказав, що він ірландець.

— Годі про це! — відрубав Вікс.

— Але ж ви справді ірландець? — спитав Картью у Мака трохи згодом.

— Ну то й що? — відповів той. — Все одно я не дозволю якомусь сіднейцеві узивати мене так. Ніколи! — додав він, раптом знову шаленіючи. — Не дозволю жодному британцеві! Та візьмімо хоч би вас — ви ж справжнісінький дженджик-чистоплюй. А що, хіба ні? А спробував би я вас так назвати! Та ви б миттю поквиталися зі мною!

Двадцять восьмого січня, коли шхуна перебувала на 27°20? північної широти і 177° західної довготи, вітер несподівано змінився на західний — не сильний, але поривистий, і з дощем. Каштан, зрадівши можливості йти прямо за вітром, звелів поставити всі вітрила. Біля стерна стояв Томмі, до зміни лишалось півгодини (було пів на восьму ранку), тож капітан вирішив поки що не підмінювати його.

Пориви вітру були дужі, але надто короткочасні, щоб їх можна було назвати шквальними. Судну не загрожувала небезпека: навіть за сумнівні щогли нічого було непокоїтись. Вся команда, вдягнувши клейончаті плащі, на палубі очікувала сніданку. Над камбузом здіймався димок, скрізь пахло кавою, у всіх був гарний настрій, бо шхуна мчала просто на схід зі швидкістю дев'ять вузлів. І раптом гнилий фок репнув уздовж та впоперек. Наче гнівний архангел своїм тяжким плечем накреслив на ньому зображення хреста… Усі миттю взялися за ванти, аби закріпити шматки вітрила, що бились на вітрі. Цей несподіваний шум і тривога так подіяли на Томмі Геддена, що він розгубився. Він потім не раз розповідав, як це сталося, але про його оповіді досить сказати, що всі вони були схожі одна на одну і жодна не відповідала дійсності. А сталося так, що гротгік перелетів з одного борту на другий, обірвав ванти, перебив грот-щоглу приблизно на три фути над палубою і скинув її за борт. Майже хвилину підгнила фок-щогла мужньо стримувала удари вітру, а потім теж полетіла за борт, і коли матроси очистили палубу від уламків, виявилось, що від усього рангоуту й такелажу, завдяки яким вони так легко мчали океаном, лишилися два уламки, що стирчали обламаними пеньками.

Лишитися без щогли в цих просторах, де рідко ходять судна, — це майже все одно, що загинути. Краще вже кораблю відразу перекинутись догори кілем і піти під воду — врешті, менше мук для команди. А люди, прикуті до безпомічного корпуса, можуть місяцями намарне вдивлятися в пустельний небокрай і рахувати іфоки невидимої смерті, що невблаганно насувається. Єдина надія — шлюпки, але яка оманлива надія! «Багата наречена» лишилася без щогли та вітрил, наче звичайнісінька колода, за тисячу миль од найближчої суші — Гаванських островів. І на людей, які зважилися б дістатись туди в шлюпці, чигали всілякі знегоди, а то й смерть чи божевілля.