Спохмурніле товариство сіло снідати. Лише капітан весело підбадьорював команду.

— Ну ось що, хлопці, — сказав він, ковтнувши гарячої кави. — На «Багату наречену» нам уже надії нема, це ясно, як білий день. Одне добре: ми встигли витиснути з неї все, що змогли, і витисли чимало. Якщо ми спробуємо знову взятись за торгівлю, то зможемо підшукати судно міцніше. І ще одне: у нас є прекрасний, міцний просторий вельбот, і ви знаєте, кому ви маєте за це дякувати. Нам треба врятувати шість душ і добру суму грошей. Треба вирішити, куди нам тримати курс.

— До Гаваїв не менше двох тисяч миль, я гадаю, — зауважив Мак.

— Мабуть, менше… — заперечив капітан. — Хоч теж немало: тисяча з гаком.

— Я знав чоловіка, що проплив тисячу двісті миль у шлюпці і був ситий тією подорожжю по самісіньку зав'язку, — згадав Мак. — Він дістався Маркізьких островів і відтоді ні разу не ступив на жодну плавучу посудину — казав, що скорше приставить до скроні револьвера й натисне на гачок.

— Всяк буває, — погодився Вікс. — А я чув, як одна шлюпка допливла до Гаваїв приблизно з того ж місця, де зараз ми. Коли моряки побачили сушу, то наче збожеволіли. Там саме був скелястий берег і неймовірний прибій. Канаки кричали їм з рибальських човнів, що там нізащо не причалити, а вони — хоч би що! — кермують собі на берег, в саме пекло. Ну, і всі втонули, крім одного… Ні, тільки не Гаваї! — похмуро закінчив капітан.

Цей тон був так не схожий на його звичну веселість, що Картью сказав:

— Ну-ну, капітане, ви вже щось придумали…

— Авжеж! Розумієте, тут повсюди розсипано безліч маленьких коралових острівців, наче віспини на карті. Ну, я проглянув усе, щoб про них повідомляють лоції, і ось що я вивудив: ми зараз за сорок миль од острова Мідуей, або як його ще називають — Брукс. А там, виявляється, розміщена вугільна станція Тихоокеанської поштової компанії.

— А я знаю, що нічого такого там нема, — заперечив Мак. — Адже я служив на цій поштовій лінії.

— Гаразд, — мовив Вікс, — ось тобі довідник. Читай, що каже Гойт. Уголос читай, нехай усі чують.

Хибні відомості (це вже відомо читачеві) звучали переконливо. Будь-яке недовір'я розвіялось, і серця всіх сповнилися надією. Всі вже уявляли подумки, як їхній вельбот наближається до мальовничого острівця з причалом, вугільними складами, садками та білим будиночком доглядача, над яким майорить смугастий американський прапор. Там вони перебудуть спокійно кілька тижнів, нічого не роблячи, а потім відпливуть на батьківщину на борту китайського поштового пароплава, так романтично уникнувши загибелі і водночас зберігши всі свої гроші, на які замовлятимуть на судні тільки шампанське. Сніданок, що почався так похмуро, закінчився загальним піднесенням, і всі негайно взялися лаштувати вельбота.

Оскільки весь рангоут полетів за борт, спустити вельбота на воду було нелегко. Спершу в нього поклали необхідні припаси, а також гроші в металевій скриньці, яку надійно прилаштували до заднього сидіння на той випадок, якщо вельбот перекинеться. Потім спиляли частину фальшборту до самої палуби, прив'язали вельбот до пеньків, що лишилися від щогл, і щасливо спустили його на воду. Щоб проплисти сорок миль до надійного прихистку, не треба було багато води та припасів, але того і другого вони прихопили з лишком. Амалу і Мак, обидва бувалі моряки, захопили свої скрині, в яких було все надбане ними майно; крім того, у вельбот поклали ще дві скрині з речами, ковдрами та плащами для решти команди. Гедден під загальні оплески спустив туди й останній ящик хересу, капітан узяв судновий журнал, прилади і хронометр, а Гемстед не забув прихопити банджо та клуночок із мушлями, назбираними на острові Бутарітарі.

Було близько третьої пополудні, коли вони відчалили, й оскільки все ще віяв західний вітер, взялися за весла.

— Ну, ми добре тебе випотрошили, — сказав капітан, озираючи на прощання корпус «Багатої нареченої», що швидко щез у морському серпанку.

Незабаром почалася справжня злива, і команді довелось вечеряти і спати під ревучими потоками води. Проте на світанні злива вщухла, хоч небо було вкрите хмарами. Всі відчули, який малий, який крихітний їхній вельбот посеред океанської пустелі, всі озирали небо й хвилі з гострим почуттям самотності, навіть страху. Повіяв рівний, сильний пасат, і вони поставили вітрило. Вельбот пішов веселіше й о четвертій годині вже наближався до рифів острова Мідуей. Капітан став на банку і, тримаючись за щоглу, уважно вивчав острів у бінокль.

— Ну й де ж ваша станція? — вигукнув Мак.

— Щось я її не бачу, — відгукнувся капітан.

— І не побачите! — відрубав Мак голосом, в якому тріумф змішався із відчаєм.

Незабаром ні в кого не лишилося сумніву: в лагуні не було ні буїв, ні маяків, ні осель — нічого, що має бути на вугільній станції. Потерпілі висіли на берег, де, крім уламків розбитих суден, не було жодного сліду людини, і лише неугавний гуркіт прибою порушував тишу. Не було навіть морського птаства, що ширяло пізніше над «Норою Крейн», — тієї пори року воно облітувало океанські просторищі лише незліченне пір'я та шкаралупа з яєць свідчили про те, що воно тут гніздиться… Так ось задля чого вони всю ніч працювали, як воли, всю ніч, не розгинаючись, гребли тяжкими веслами, з кожною годиною віддаляючись від шляху, що міг би врятувати їх! Шхуна, нехай і позбавлена щогл, була все-таки творінням людських рук; нехай і невелика, вона була все-таки частиною рідного дому, а острівець, на який вони проміняли її, виявився дикою пустелею, де їх чекали виснаження й повільна голодна смерть. Сонце сліпучо сяяло вгорі, і весь день до смерку вони пролежали на піску, не розмовляючи, забувши навіть про їжу, — люди, ошукані брехливою книжкою, відірвані від суспільства, з непотрібним тепер заробітком. Після того, як шквал зніс щогли, всі були такі великодушні, що винуватцю, Гедденові, не випало вислухати жодного докору. Витримати новий удар виявилось тяжче, і капітан відчув на собі злісні й сердиті погляди.

Однак саме він збудив їх до діяльності. Вони неохоче підкорились його команді, витягли вельбота на пісок, куди не сягав приплив, і пішли вслід за капітаном на найвище місце жалюгідного острівця, звідки відкривався широкий краєвид на весь небокрай; небо на сході вже майже споночіло, а на заході багровіло відблисками сонячних променів на скупченні хмар. Тут вони з весел та вітрил зладили собі намета. Амалу, не очікуючи наказу, за звичкою розклав вогонь і зготував вечерю. Насувалася ніч, і перше ніж усі взялися за їжу, над головами нещасних засяяли зорі й серп молодого місяця. Довкола них розлягалося холодне море, відблиски вогнища освітлювали їхні обличчя. Томмі відкоркував пляшку хересу, та минуло ще чимало часу, поки зав'язалася розмова.