Мак не спав — мабуть, він не спав усю ніч. Над його головою весело щебетала в клітці Годдедаалева канарка.

— Як ви там? — спитав Картью.

— У мене рука зламана, — відповів Мак, — але це дурниці; я вже не можу бути в цій каюті. Мені б нагору.

— Краще не треба, — сказав Картью. — Там дуже спечно, ані вітерцю. Я змию ці… — він не договорив, лише мовчки показав на криваві плями.

— Спасибі, спасибі вам… — сказав ірландець тихо й лагідно, як хвора дитина своїй матері. Куди й поділася його рішучість! І коли Картью, принісши відро з водою, швабру та губку, почав наводити лад на бойовиську, Мак то поглядав на нього, то зітхав і склеплював очі, наче непритомніючи.

— Мені треба просити прощення, — сказав він раптом. — Найпаскудніше, що я сам уплутав вас у цю історію, але допомогти вам не зміг. Ви врятували мені життя, сер, ви вправний стрілець.

— Ради бога, не треба про це! — вигукнув Картью. — Ані слова! Ви не знаєте, як усе було. Тут, у каюті, вони чинили нам опір, а на палубі… О господи!.. — і Картью, притиснувши до щоки скривавлену губку, насилу переміг напад істерії.

— Не побивайтесь, містере Картью! Тепер уже нічим не зарадиш, — сказав Мак. — Тіштеся тим, що вам хоч не поламали руку, як мені.

Більше вони не говорили, і коли пролунав удар ринди, що кликав на сніданок, у каюті було майже прибрано.

Томмі в цей час теж не сидів: він підтяг вельбота під саму корму і спустив у нього вже розкрите барильце солонини, знайдене у камбузі. Безперечно, в нього на думці було єдине: якнайшвидше покинути бриг.

— Ми можемо взяти тут скільки завгодно харчів, — обізвався він. — Чого ж нам зволікати? Треба негайно вирушати на Гаваї. Я вже готуюсь.

— У Мака зламана рука, — мовив Картью. — Чи витримає він плавання?

— Зламана рука? — перепитав капітан. — Усього лиш? Я накладу йому лубка після сніданку. А я гадав, що він убитий. Той божевільний бив, як…

Згадавши вчорашню бійню, він замовк. Запала тривала тиша.

Після сніданку Вікс, Картью і Гедден спустилися в каюту.

— Я накладу тобі лубка, — сказав капітан.

— Пробачте, капітане, — відповів Мак, — але спершу треба вивести судно в море, а потім уже братися за мою руку.

— Ну, поспішати нам нікуди, — заперечив Вікс.

— Коли до острова підійде ще одне судно, ви заспіваєте іншої, — не відступався Мак.

— Але ж це неймовірне діло, — зауважив Картью.

— Глядіть, не прогадайте, — відповів Мак. — Коли корабля ждеш не діждешся, його й за шість років не дочекаєшся, а коли ні, сюди з'явиться ціла ескадра.

— Саме так! — вигукнув Томмі. — Думка слушна. Швидше споряджаймо вельбота й мотаймо звідси.

— А що скаже про вельбот капітан Вікс? — спитав ірландець.

— Та не скажу нічого, — мовив Вікс. — У нас є непоганий бриг, навіщо нам тепер якийсь вельбот?

— Даруйте, — це несерйозно, — заперечив Томмі. — Бриг у нас, звісно, є, але що з того? Нам на ньому не ввійти в жоден порт.

— Останнім пристановищем цього брига стане океан, — відповів капітан. — Він потоне, і я скажу вам, де саме: за сорок миль од Гаваїв, з навітряного боку. Ми у вельботі зачекаємо, поки його щогли зникнуть під водою — і тоді не лишиться жодного сліду «Летючого шквалу», і ми забудемо, що бачили його. З вельбота на берег зійде команда шхуни «Багата наречена» і з першим же пароплавом вирушить на Сідней.

— Капітане, та ви ж — голова! — вигукнув Мак. — Ну ось що, киньте ви й думати про мою руку, прошу вас, давайте швидше вийдемо в море.

— Мені й самому ось-ось терпець урветься, Маку, — відповів Вікс. — Але зараз повний штиль. Тож давай свою руку і мовчи.

Він наклав лубка Макові. Труп Брауна, холодний і здерев'янілий, витягли з трюма й кинули в лагуну, а місце, де він лежав, вимили. Ще до обіду впорались, та лише після третьої години по тихій лагуні пробігли брижі, налетів сухий шквал, а потім повіяв річний бриз.

Команда не знаходила собі місця від нетерплячки, а капітана мучили сумніви, хоча він і не прохопився про це ні словом. Річ у тім, що капітан Вікс усе життя плавав лише на шхунах, і саме тут його досвідові можна було позаздрити — він міг змусити шхуну протанцювати шотландський танець, він відчував її, як вершник відчував коня, і вона корилась йому, як мисливський собака. Але шхуною його морехідний досвід обмежувався. Коли на її палубі він був Рембрандтом або принаймні Вістлером, то на мостику брига він був П'єром Грассу [98] . З самого ранку він планував можливі маневри, подумки повторював команди, але відчуття непевності та пригніченості не минало. Все це були самі здогади. Все залежало від випадку — бриг міг послухатись його, а міг і не послухатись — і тоді весь багатющий досвід не підкаже капітанові, як діяти. Якби вся команда не була така змучена, і якби він не боявся звіряти всім свої сумніви, слід було б спробувати вивести судно через прохід на буксирі. Але на ці дві обставини конче треба було зважити, і Віксові нічого не лишалося, як обдумати всі можливі застережні заходи.