Усі подивились на нього з жахом і подивом. Капітан повсякчас був їхньою опорою, і тепер, коли цей практичний чоловік раптом постав перед ними таким наляканим, таким безпорадним і збудженим, вони сторопіли, розгубилися. Цим скористався Мак — він, ніким не помічений, видобувся на палубу, коли бриг сів на мілину.

— Капітане Вікс, — сказав він, — це я накликав на вас усі лиха. Мені дуже тяжко, я хочу просити у вас прощення. Якщо бодай хто-небудь скаже: «Я прощаю тобі», — мені камінь спаде з душі.

Вікс вражено поглянув на Мака, але за мить оволодів собою.

— Ми всі тут як у буцегарні, — сказав він, — і нам не час зводити рахунки чи обмінюватись стусанами. Я прощаю тобі, Маку, але яке з того пуття?

Інші теж простили Мака.

— Дякую вам усім, ви справжні джентльмени, — розчулено мовив Мак. — Але я ось що подумав: адже ми тут усі протестанти?

Це було справді так, хоча й навряд чи протестантська церква могла б пишатися такими синами.

— Це ж прекрасно, — провадив Мак. — Чому б нам не помолитись нашому господу? Адже це не зашкодить!

Він говорив таким же покірним, благальним тоном дитини, і всі скорилися йому й поставали на коліна.

— А я постою, — сказав Мак і затулив очі долонею.

Вони прочитали молитву під акомпанемент прибою та криків чайок і підвелися з відчуттям полегкості. Досі кожен на самоті переживав свою вину і лише інколи в запалі гніву чи суперечки згадував про злочин, щоб відразу прикусити язика. А тепер вони покаялись гуртом, і їм здавалося: найгірше лишилось позаду. Навіть більше: благання «і відпусти нам гріхи наші», вимовлене відразу після того, як вони простили безпосереднього винуватця страшного лиха, прозвучало для їхніх вух як відпущення гріхів.

Саме заходило сонце, коли вони повечеряли, а потім усе товариство, що потрапило в корабельну катастрофу (знову — корабельна катастрофа!), обляглося спати.

Ранок видався безвітряний і паркий. Прокинувшись, вони відчули, що наче й не відпочивали, і байдуже озиралися довкола. Тільки Вікс, добре розуміючи, який тяжкий день їх чекав, заворушився. Він зміряв рівень води в трюмі, спохмурнів, зміряв іще раз і замислився. Усі помітили, що він невдоволений.

Потім він стрепенувся, швидко роздягся, виліз на фальшборт і звів руки над головою, приготувавшися стрибнути в воду. І раптом він наче закам'янів, напружено вдивляючись у небокрай.

— Дайте мені бінокля, — сказав Вікс.

Всі миттю полізли на щогли, а капітан приклав до очей бінокля.

На півночі, над самісіньким обрієм, ледь виднів стовпчик сірого диму, піднімаючись у безвітряному просторі просто вгору, як знак оклику.

— Що це, по-вашому? — спитав хтось у Вікса.

— Поки що не розбереш, — відповів той. — Та як по димові, цей пароплав іде просто на нас.

— Пароплав?!

— Можливо, це китайський поштовий, а можливо, військовий корабель, що курсує в пошуках потерпілих катастрофу. Ану, хлопці, до діла! Всі на палубу!

Опинившись на палубі, Вікс спустив прапор, прив'язав його до сигнального фала і знову підняв, але вже перевернутим.

— Слухайте мене уважно, — сказав він, влазячи в штани, — і все запам'ятовуйте. Якщо це військовий корабель, він буде поспішати. На всіх цих кораблях, де не роблять діла, а лише отримують гроші, завжди несусвітній поспіх. Це якраз те, що нам треба. Ми вирушимо з ними, а вони не стануть витрачати час на зайвий огляд та розпити. Я — капітан Трент; Картью, ви — Годдедааль; ви, Томмі — Гарді, Мак — Браун, Амалу… Хвилинку! Його за китайця нам аж ніяк не видати… Ага, А Він дезертирував, Амалу виявили в трюмі — їхав зайцем, — і я зробив його коком, але паперів на нього не оформляв. Вхопили суть? А тепер повторіть ваші імена.

Його зблідлі товариші покірно виконали команду.

— А як звали двох інших? — спитав Вікс. — Кого Картью застрелив у каюті і кому я розтрощив шелепу на гроті?

— Голдорсен і Воллен, — відповів хтось.

— Ну, а вони потонули, — вів далі Вікс. — Потонули, коли намагалися спустити шлюпку. Ми потрапили в шквал учора ввечері, й нас занесло на мілину. — Він підбіг до компаса, глянув на нього, й провадив: — Шквал налетів з норд-норд-весту, налетів несподівано й навально, фали заїло, і Голдорсен та Воллен упали за борт. Уторопали? Нашорошуйте вуха! — Вікс осідлав свого коника і говорив з гарячковим нетерпінням, схожим на гнів.

— А це не ризиковано? — спитав Томмі.

— Ризиковано? — ревнув капітан. — Та на кожному з нас уже зашморг, ідіоте! Якщо цей пароплав іде в Китай (на що не схоже), нам каюк у першому ж порту, а якщо ні — отже, він їде з Китаю! Ну, а якщо на борту знайдеться бодай один чоловік, котрий бачив Трента чи кого-небудь з його матросів, ми всі через дві години будемо в наручниках… Ризиковано… Ще б пак не ризиковано! Але в нас немає іншої ради, це останній шанс уникнути шибениці! Отак!