— Невже це ви, містере Додд? — вигукнув він, підбігаючи до стойки. — Радий бачити вас, сер! Чим можу прислужитися вам?

О прекрасні плоди доброчесності! Свого часу я тішив слух цього молодика звуками пісні «Саме перед битвою, мамо…» на одному з наших пікніків, а тепер, у цю прикру хвилину, він з'явився, щоб допомогти мені.

— Капітан Трент? З потерпілого судна? Ну звісно, містере Додд! Він поїхав близько дванадцятої години, він і один з його матросів. А гаваєць відбув раніше на «Місті Пекіні». Це точно, бо я сам відсилав йому скриньку. Багаж капітана Трента? Зараз довідаюсь, містере Додд… Так, вони всі жили тут. Ось їхні прізвища у реєстраційній книзі — прогляньте їх, поки я довідаюсь про багаж.

Я присунув книгу до себе і почав розглядати чотири прізвища, написані однією рукою, досить великими літерами, досить кепським почерком: «Трент, Браун, Гарді і (замість А. Сінга) Джоз. Амалу».

Нова думка сяйнула мені.

— Пінкертоне, — сказав я, — у тебе з собою номер «Оксідента ла «?

— Звісно, — відповів Пінкертон, виймаючи газету з кишені.

Я проглянув повідомлення про корабельну катастрофу.

— Тут є ще одне прізвище, — сказав я, — «Еліас Годдедааль, помічник». Чому ми так і не бачили Бліаса Годдедааля?

— Дійсно, — мовив Джім. — Його ж не було з усіма, коли ти бачив цю компанію в шинку?

— По-моєму, ні. Їх було четверо, і жоден не був схожий на помічника.

В цю мить повернувся портьє.

— Капітан під'їхав до готелю в фургоні, — повідомив він, — і разом з одним із своїх матросів повантажив на нього три скрині та великий саквояж. Наш швейцар допомагав їм, але фургоном вони правили самі. Швейцар вважає, що вони поїхали вниз, до моря. Це було біля першої години.

— Вони ще могли встигнути на «Місто Пекін», — зауважив Джім.

— Скільки їх у вас зупинялось? — запитав я.

— Троє, сер, та ще гаваєць, — відповів портьє. — Про нього не можу сказати нічого певного, але він поїхав також.

— А містер Годдедааль, помічник, тут не жив?

— Ні, містере Додд, тільки ці четверо.

— І ви про нього нічого не чули?

— Ні. А навіщо ви їх розшукуєте, містере Додд? — поцікавився портьє.

— Ми з оцим джентльменом купили у них розбитий корабель, — пояснив я, — і хотіли з'ясувати деякі подробиці. Нам дуже прикро, що ми нікого не застали.

Довкола нас зібралося кілька цікавих — аукціон усе ще був у всіх на вустах; і раптом один із них, дужий обвітрений матрос, заявив:

— А помічник, либонь, ще в місті. Адже він хворий. Він так і не виходив з лазарету на «Бурі» — ось що я чув.

Джім ухопив мене за рукав.

— Вертаймо до консульства! — сказав він.

Та навіть у консульстві нічого не знали про містера Годдедааля. Лікар із «Бурі» видав йому довідку, що він сильно захворів, і помічник прислав свої документи в консульство, але персонально не з'явився.

— У вас є телефонний зв'язок з «Бурею»? — запитав Пінкертон.

— Є, з учорашнього дня, — відповів клерк.

— То, може, ви зателефонуєте туди або дозволите мені? У нас нагальна потреба поговорити з містером Годдедаалем.

— Гаразд, — відповів клерк і взявся за телефонну трубку.

Через кілька хвилин він звернувся до нас:

— Мені дуже прикро, але містер Годдедааль зійшов з корабля, і ніхто не знає, де він.

— Ви оплачуєте проїзд потерпілих на батьківщину? — запитав я: мені сяйнула несподівана думка.

— Якщо вони попросять, — відповів клерк, — а це трапляється не завжди. Сьогодні вранці ми оплатили проїзд гавайця до Гонолулу, і, наскільки я зрозумів зі слів капітана Трента, решта збирається повертатись на батьківщину гуртом.

— Отже, ви ще не видавали їм гроші? — запитав я.

— Поки що ні, — відповів клерк.

— А ви дуже здивуєтесь, коли я вам скажу, що вони вже поїхали?

— Не може бути, ви помиляєтесь!

— І все ж так воно й є, — наполягав я.

— Я певен, що ви помиляєтесь, — повторив клерк.

— Дозвольте скористатись вашим телефоном, — попросив Пінкертон.

Він зателефонував до друкарні, що завжди друкувала наші об'яви. Я не чув його розмови, бо раптом мені пригадались великі незграбні літери в реєстраційному журналі заїжджого двору «Яка радість!». Я запитав клерка, чи нема в них зразка почерку капітана Трента. І тут я довідався, що капітан не володіє правицею, бо незадовго до катастрофи пошкодив її, і що навіть судновий журнал останнім часом вів за нього містер Годдедааль, а сам Трент лише розписувався лівою рукою. На той час, коли я дістав цю інформацію, Пінкертон уже повісив трубку.