Я вийшов на піщаний пляж, на який спадали важкі удари пасатів. З одного боку, за блискітливою гучною смугою прибою, видніла бухта, всіяна численними вітрилами, а з другого — до синього неба здіймалися голі прямовисні скелі, посічені глибокими тріщинами. Незважаючи на товариство білих вітрильників, що ковзали по бухті, мною раптом оволоділо відчуття неперебутньої самотності. Мені згадалось почуте напередодні за обідом: десь тут є печера, що сягає в самісінькі надра вулкану. Туди можна проникнути тільки зі смолоскипом; там зберігаються священні кістки жерців та воїнів і ні на мить не змовкає голос підземної річки, що рине до моря глибокими розколинами. І раптом я зрозумів, що всі ці бунгало й Фаулери, все це осяйне ділове місто й численні судна в його гавані — всього лиш діти вчорашнього дня, а протягом століть на цьому острові текло подібно до підземних вод невідоме нам життя тубільців зі своєю славою та честолюбством, зі своїми радощами, злочинами й муками… Навіть Халдея [93] не здавалась мені такою стародавньою, а єгипетські піраміди — такими таємничими. Я почув, як відмірюють час «барабани й тупіт війська» прадавніх завойовників, — і я видався собі метеликом-одноденкою. І до мене мовби усміхнувся дух вічності. Що там для нього банкрутство Пінкертона та Додда з кварталу Монтана в Сан-Франціско; що там для нього муки сумління молодшого компаньйона!

У мене відлягло від серця.

Цьому настроєві філософського смутку сприяли, безперечно, й учорашні мої ексцеси — адже часом не лише доброчесність сама себе винагороджує. Та хай там як, мені відчутно полегшало на душі.

Тут за поворотом стежки я побачив сигнальну станцію, побудовану на самому краю скелі. Новий чепурненький будиночок з флагштоком був відкритий усім навалам пасатів. Могутні шквали падали на нього, і в вікнах, обернених до моря, безперестану деренчали шибки; ці звуки зливалися з гуркотом прибою, що розбивався під скелею; тож мешканці будиночка й не вчули моїх кроків по вузькій веранді.

Їх було двоє: літній господар з сивуватою бородою, пильним поглядом моряка і тим особливим виразом обличчя, який буває у людей, що довго живуть самотні, та його гість, уже немолодий балакун в ошатній тропічній формі англійського військового флоту — він сидів на столі й смалив сигару. Мене зустріли дуже люб'язно, і незабаром я з задоволенням слухав балачки веселого моряка.

— О, якби я не народився англійцем! — розводився він. — Їй-богу, я бажав би бути французом! Всі інші не годні їм і в слід ступити! — Він на мить замовк, а тоді враз перейшов до політики: — Краще вже бути диким звіром, аніж лібералом! Носити заклики і все інше!.. Та в свині й то більше розуму! Ну ось хоча б наш стармех — кажуть, він власними руками ніс плаката «Ура Гладстонові!», чи «Геть аристократів!», а чи щось таке… А чим йому допекли аристократи? Покажіть мені цивілізовану державу без аристократів! Я не кажу про Штати — там усе продається і купується. Знав я одного американського моряка — справжній хлопець, теж родом англієць, служив сигнальником на «В'яндоті». Так от він казав, що ніколи не потрапив би на те місце, якби не знайшов спільної мови з ким треба… Отак прямо й сказав. Ну, ми тут усі англійці…

— Боюся, що я американець, — зауважив я винувато.

Моряк на мить начебто зніяковів, але відразу ж опанував себе і зробив мені вельми тактовний, типовий у таких випадках комплімент.

— Та ви що! Слово джентльмена — я б ніколи цього не подумав! По вас цього зовсім не видно! — вигукнув він, наче мова йшла про те, що я хильнув зайвого.

Я подякував йому, як завжди в таких випадках дякую його співвітчизникам — не стільки за люб'язне ставлення до мене й моєї країни, скільки за щирість у виявах справжнього британського духу та смаків (тут я повсякчас відкривав для себе щось нове).

Подяка так зворушила мого нового знайомого, що він похвалив американський спосіб зшивати вітрила.

— Ви зшиваєте вітрила краще, ніж ми, — сказав моряк. — Можете твердити це з чистою совістю.

— Дякую, — відповів я. — Неодмінно твердитиму. Цим я остаточно завоював симпатію моряка, і коли я почав прощатися, щоб повернутись до Фаулерового бунгало, він сплигнув зі столу й зголосився провести мене. Я охоче згодився, бо цей дивак, на свій лад унікальний, наче з породи вимерлих птахів, розважав мене. Та коли він узяв свою безкозирку, я зрозумів, що наша подальша розмова може бути куди цікавішою, ніж мені уявлялось: я побачив на стрічці напис: «Буря».

— Послухайте, — обізвався я, коли ми попрощалися з господарем і спускалися стежкою до води, — це ж ваш корабель підібрав команду «Летючого шквалу»?

— Саме так, — відповів моряк. — І їм таки поталанило: цей острів Мідуей давно забутий богом і людьми.

— Я щойно звідти, — сказав я. — Ми з компаньйоном купили той бриг.

— Перепрошую, сер, то ви господар білої шхуни? — здивовано вигукнув моряк.

— Атож, — відповів я.

Мій супутник виструнчився, наче ми щойно познайомились.

— Так-так, — провадив я, — і мене дуже зацікавила вся ця історія. Я хотів би, щоб ви розповіли, як їх рятували.

— Було все так. Нам наказали зайти на Мідуей перевірити, чи немає там потерпілих від корабельної катастрофи. Ми підпливли до нього раніше, ніж передбачалося, тож потім цілу ніч ледве повзли, аби дістатись до острова над полудень: старий Тутльс… вибачайте, сер, наш капітан боявся наближатися до острова вночі, бо довкола цього Мідуею безліч усіляких підступних течій, — ви ж самі це знаєте, адже були там. І все-таки якась із них, либонь, підхопила нас, бо коли вибило шість склянок, хоч ми мали бути далеко від острова, хтось раптом уздрів вітрила, а далі й усі розгледіли, на подив, щогли та оснастку брига! Незабаром судно постало перед нами як на долоні. Ми збагнули, що воно міцно, всім днищем сидить на мілині, що на ньому вимпел піднято, а прапор спущено. Прибій там добрячий, тож ми лягли в дрейф і спустили дві шлюпки. Сам я у шлюпці не був — стояв біля борту й дивився, — але хлопці казали, що вся команда була на смерть перелякана й ніхто нічого не міг до пуття розповісти. Один усе схлипував та заламував руки, він був заплаканий, як мале дитя. А отой Трент — він першим піднявся на борт, — у нього рука була замотана закривавленою шматиною. Я опинився поряд з ним, як оце з вами, і помітив, що він був вельми сердитий, а дихав, як той міх, — наче бігав по трапах. Та, врешті, було їм чого засапатись!.. А за Трентом зі шлюпки поліз на борт його помічник…

— Годдедааль! — вихопилось у мене.

— Гарненьке ім'я, що й казати! — засміявся моряк: він, певно, сплутав прізвище з якоюсь лайкою. — Чудове ім'я!.. Ось тільки воно не справжнє — своє справжнє прізвище він приховував, бо походив зі знатної родини. Один з наших офіцерів знав його в Англії, він упізнав його, підійшов і каже: «Здоров, Норі, здоров, старий!», — а той спершу тримався гідно, як і личить аристократові, а тоді, ледве вчувши своє ім'я, зблід, як на божому суді, глянув на містера Себрайта, ніби побачив чорта, а потім (повірте мені, правду кажу), зомлів і гепнувся на палубу! «Віднесіть його в мою каюту, — мовив містер Себрайт, — це нещасний Норі Картью».