— А який він був, той містер Картью? — ледве вимовив я.

— Офіцерський стюард казав мені, що він з дуже знатної англійської родини, — відповів мій приятель, — учився в Ітоні і, мабуть, баронет…

— Я питаю, який він із себе, — нетерпляче докинув я.

— Та нічого особливого, — махнув моряк рукою, — такий, як і ми з вами. На баронета не схожий. Щоправда, я бачив його обшарпаним…

— Як це? — здивувався я. — Ага, пригадую: весь час, поки ви йшли у Фріско, він хворів…

— Може, хворів, а може, просто не хотів, щоб його бачили, бо з каюти він не виходив, а стюард, що носив йому їсти, казав мені, що він майже нічого не їв. А в Фріско його переправили на берег так, аби ніхто не бачив. Його старший брат нібито помер, і Картью став спадкоємцем, але ще до того він посварився з ріднею і пустився по світах. Найнявся на торговельний бриг, потрапив у катастрофу на Мідуеї і вже покинув свої пожитки, готуючись плисти морем у шлюпці, — аж коли з'являється наш корабель, і він дізнається, що став багачем, та ще й не сьогодні-завтра його оберуть до парламенту! Отож йому й не хотілося показуватись на людях. Певно, ми з вами повелися б так само.

— Можливо, можливо, — відповів я: — Ну, а всіх інших з команди ви теж бачили?

— Звісно! І нічого поганого про них не скажу. Гарді, приміром, родом з англійських поселенців, через його руки пройшли страшні гроші, він знав і щастя, і невдачі, дуже він мені сподобався. І такий освічений, знає французьку, а що вже латиною джерготів — ну чистісінький тубілець! Дуже я його вподобав, цього Гарді, та й з обличчя гарний…

— І багато вони розповідали про катастрофу?

— А що там було розказувати? Адже про все написали в газетах. Гарді більше розказував про те, як він добував грошики, як водився з жокеями та букмекерами, з боксерами та акторами і взагалі з тією компанією… А ось тут я зоставив свого коня… З вашого дозволу, я прощатимусь.

— Хвилинку, — мовив я. — Містер Себрайт на борту?

— Ні, сер, він зараз на березі, — відповів моряк. — Я сам відвозив його валізу до готелю.

На тому ми розлучились, і мій новий знайомий погарцював собі на позиченому коні. Я помітив, що кінь ставився до свого вершника з неприхованим презирством. У мене в голові зароїлися думки; я відчував, що в мої руки потрапили ключі до розгадки всіх наших таємниць. Я взнав справжнє прізвище Діксона — його звали Картью. Я зрозумів, на які гроші Беллерс хотів купити бриг, — це була спадщина Картью. А до моєї уявної галереї картин, що оповідали історію «Летючого шквалу», додалася ще одна — можливо, найдраматичніша. Я бачив палубу військового корабля біля берегів загубленого в океані острова, офіцерів і матросів, які з цікавістю оглядають новоявленого баронета: під чужим іменем він плаває на торговельному судні, його врятували від явної загибелі, — і ось він падає, зомлівши, на палубу, зачувши своє власне ім'я. Я пригадав мою розмову з ним по телефону в готелі «Оксідентал». Либонь, у цього Діксона-Годдеда-аля-Картью була вельми романтична або підмочена біографія. В моїй уяві постала фотокартка, знайдена на «Летючому шквалі», і мені подумалося: зображений на ній чоловік цілком здатен на такі бурхливі злети й падіння. І я вирішив, що Годдедааль (чи Картью) — це розгадка всіх таємниць.

Отже, поки «Буря» тут, треба познайомитися з Себрайтом і корабельним лікарем. Тому, попрощавшись з містером Фаулером, я повернувся в Гонолулу. В марному очікуванні я просидів до вечора на прохолодній веранді готелю. Нарешті, біля дев'ятої години, моя терплячість була винагороджена.

— Ось добродій, про якого ви питали, — сказав мені портьє, і я побачив ще молодого чоловіка в твідовому костюмі: він ліниво й манірно грався тонкою тростиною, й на його обличчі застигла журба. Як по правді, я сподівався побачити загартованого повелителя бур, свого роду вікінга, а не такого зманіженого молодика, — тож спершу трохи розгубився.

— Якщо не помиляюсь, я маю задоволення розмовляти з лейтенантом Себрайтом, — сказав я.

— Саме так, — відповів молодик. — Проте мені здається, що ми з вами незнайомі.

Він говорив, як той лорд Фоппінгтон зі старої п'єси — манірність не полишала його ні на мить, але я не маю наміру відтворювати його мляву мову.

— Я вирішив заговорити з вами саме для того, щоб ми познайомились, — сказав я, й трохи не зніяковівши (на нечемність я завжди відповідаю нечемністю, це моя єдина войовнича риса). — Ми з вами обидва маємо відношення до справи, яка мене дуже цікавить, і мені здається, я можу прислужитися одному з ваших друзів — у всякому разі, можу сповістити його про деякі приємні новини.

Останнє я сказав, аби якось заспокоїти власне сумління: жодної послуги містерові Картью я, звісно, зробити не міг і не бажав, але я був певен — тому буде приємно почути, що я спалив «Летючий шквал».

— Я… я не знаю… я вас не розумію, — затинаючись, мовив Себрайт. — Розумієте, у мене нема ніяких друзів у Гонолулу.

— Той друг, про якого мова, тепер в Англії, — відповів я. — Це містер Картью, якого ви підібрали на острові Мідуей. Моя фірма купила бриг. Я щойно повернувся з острова, і мені треба будь-що зв'язатися з містером Картью. Думаю, ви будете такі люб'язні, що повідомите його адресу.

Як бачите, я досить хутко позбувся найменшої надії зацікавити цього зарозумілого британця. Та і йому самому була явно не до душі моя настійливість. Напевне, він страшенно боявся, щоб я не накинув йому своє знайомство; до того ж, це несміливий, нерозумний, марнославний і непривітний тип, та ще й геть беззахисний — такий собі равлик без усякої хатки — тож він намагатиметься будь-що покінчити з нашою розмовою, навіть згодившись з моїм проханням. І справді: за хвилину він квапливо відкланявся, лишивши мені папірця, на якому надряпав: