— І який її тоннаж?

— Досить пристойний. Для нас якраз — сто дев'яносто, майже двісті, — відповів капітан. — Утрьох ми з нею не впораємось, доведеться взяти ще матроса, хоч і жаль витрачатись на нього. Тубільці на островах наймаються майже за безцінь. А ще нам потрібен кок. Матроси-новаки ще нічого, а з невмілим коком йти у рейс — божевілля. Я маю на оці одного гавайця, з ним я вже плавав, його звати Амалу. Першорядний кок, а крім того, завжди зручніше мати справу з тубільцем: тікати йому нікуди, крути ним як хочеш, а він навіть не знає, які в нього права. Отже, гадаю, він дуже нам підходить. Отака моя думка щодо команди.

Як тільки в розмову втрутився капітан Вікс, Картью знову повірив, що їхні надії можуть справдитись. Яка б там провина не числилась за цим чоловіком, він явно був добродушний і знав своє ремесло; раз він схвалив їхні заміри, вносить свої гроші, віддає в їхнє розпорядження весь свій досвід, ще й пообіцяв негайно забезпечити їх кредитом, то Картью згоден був діяти. Що ж до Геддена — той був на сьомому небі. Вони з Бостоком випили шампанського і помирились. Підняли не один тост.

Одностайно вирішили, купивши шхуну, перейменувати її на «Багату наречену».

Ще не смеркло, як виникла нова «Компанія острівної торгівлі «Багата наречена».

Три дні потому Картью, ще в робочому вбранні, з'явився до нотаріуса, отримав свої півтори сотні фунтів і досить несміливо попросив іще раз поставитись до нього поблажливо.

— У мене є нагода, — пояснив він, — взятись за вигідну справу. Завтра під вечір я, мабуть, стану співвласником судна.

— Небезпечна власність, містере Картью, — зауважив нотаріус. — На моїй пам'яті є такі випадки. І кожен кінчався невдачею.

— Гадаю, що ні, якщо власники будуть самі плавати на ньому і на випадок аварії підуть разом з ним на Дно, — такою була відповідь.

— Можливо, саме так ви й заробите щось, — мовив нотаріус. — Але хіба ви моряк? Я вважав, що ви були на дипломатичній службі.

— Я досвідчений яхтсмен, — відповів Норріс, — і саме! це й стане мені в пригоді. На дипломатію тут не проживеш. Але я хочу попередити вас: в день наступної виплат ти я не зможу бути в Сіднеї — ми маємо намір піти в піврічне плавання між островами.

— Дуже шкодую, містере Картью, однак про це не може бути й мови, — відповів нотаріус.

— Але ж минулого разу ви погодились, — провадив Картью.

— Тоді були зовсім інші обставини, — заперечив нотаріус, — тоді я знав, що ви в Австралії, і все-таки я порушив інструкцію. Цього разу, за вашим же визнанням, ви маєте намір порушити умови. Застерігаю вас: якщо ви здійсните свій намір і я отримаю докази цього (я вважаю нашу розмову конфіденційною і висновків з неї не робитиму), то змушений буду виконати свій обов'язок. Або ви з'явитесь сюди в день виплати, або допомога припиниться.

— Це дуже жорстоко і, по-моєму, досить нерозумно, — зауважив Картью.

— Це вже не мені вирішувати, мені дали чітку інструкцію, — відповів нотаріус.

— І ви так тлумачите цю інструкцію, що позбавляєте мене можливості чесно заробляти на життя? — не здавався Картью.

— Будьмо відвертими, — сказав нотаріус. — В інструкції нема ні слова про те, як ви маєте заробляти на життя. Наскільки я розумію, моїм клієнтам це байдуже. Наскільки я розумію, у них єдине бажання: щоб ви не виїжджали з Нового Південного Уельсу. А з цього випливає ще одне, містере Картью… з цього випливає…

— Кажіть ясніше.

— Я хочу сказати, що, на мою думку, оперту на вагомі факти, ваші батьки не бажають більше вас бачити, — пояснив нотаріус. — Дуже можливо, що вони хибної думки про вас, але саме таке у мене склалося враження. Саме за це, наскільки я розумію, мені й платять. Тож я не маю вибору, я мушу виконувати свій обов'язок.

— Не хочу обманювати вас, — сказав Норріс, густо червоніючи, — ваші здогадки цілком слушні. Мої батьки не хочуть бачити мене. Але ж я їду не в Англію, я збираюсь на острови Тихого океану.

— Ну гаразд, але ж я не знаю, куди ви збираєтесь, — заперечив нотаріус, не зводячи з Норріса погляду і проштрикуючи олівцем вимочку.

— Вибачте, але ж я мав приємність оповістити вас про це.

— Боюсь, містере Картью, що я не зможу вважати ваше повідомлення офіційним, — розмірено й твердо відповів нотаріус.

— Я не звик, щоб моє слово бралося під сумнів! — не стримався Норріс.

— Спокійно, спокійно, я нікому не дозволяю підвищувати голос у моїй конторі, — заявив нотаріус. — Але коли ви так заговорили, — а ви, здається, молодик із розумом, — подумайте: щоб мені про вас відомо? Ваші батьки відмовились від вас і платять гроші, щоб утримати вас далі від себе. Чого ви накоїли? Не знаю. Тож хіба ви не розумієте, як ризиковано було б з мого боку поставити свою репутацію в залежність від слова людини, про яку мені відомо не більше й не менше? Наша розмова дуже прикра. Навіщо ж вона? Напишіть додому, нехай мені дадуть інші інструкції, і я вчиню інакше. Такі мої умови.