— Що? Якої ощадної каси? — вихопилося у здивованого Льоні.

— А ви й не чули про нашу ощадкасу часу? — знову засміявся чоловік. — Не чули? Та й не дивно, бо це ж зовсім нова установа. Але — яка ж корисна! Ви вкладаєте в неї кілька годин вашого майбутнього часу. Ну, так, як вкладаєте гроші в звичайну ощадну касу. Розумієте? Хіба ж у вас мало зайвого майбутнього часу? Такого цілком вільного, що ви й не знаєте, куди з ним подітися?.. Значить, ви вкладаєте кілька годин такого майбутнього часу нам, до нашої ощадної каси часу. І одержуєте від мене оцю звичайну чекову книжечку з талончиками. Все як слід, — пронумеровано, припечатано, з підписами. У нас усе по-справжньому, бо час — це ті ж самі гроші, і навіть більше того! Так от, одержали ви від мене за вкладений час цю чекову книжечку. І як тільки вам треба взяти від нас хоч скільки-небудь вашого часу, — на відпочинок чи на щось інше, все одно! — ви просто пишете на талоні… ну, десять або п’ятнадцять хвилин. Цей чек ви підписуєте і вкладаєте під перший-ліпший годинник. І зразу ж таки одержуєте ваш час. Негайно! Відразу!

Льоня вкрай здивовано поглядав на цього чоловіка: адже ж усе це здавалося йому дуже дивним, якимсь несусвітним жартом. Втім, чоловік уже вийняв книжечку і невеличкий папірець.

— Спробуйте! Спробуйте! — знову заговорив він. — Ну, на перший раз зробіть малесенький внесок, тільки на п’ять годин. А там побачимо. Це ж дуже інтересно і приємно. Згода? Я вже пишу. Ваше ім’я — Льоня. Прізвище — Куценко. Сума внеску — п’ять годин. Прописом — п’ять годин. Будь ласка, підпишіться. Отут, прошу!

Все це він робив дуже швидко, наче неймовірно поспішаючи. Льоня так розгубився, що не встиг нічого заперечити. Він підписався. За мить в його руках опинилася маленька книжечка з зеленими талончиками-чеками. А чоловік все так само сміявся:

— Так от, не забувайте, будь ласка! Кладіть талончик-чек під перший-ліпший годинник. Хоч під отой, що у вас на руці. А може й під інший якийсь, все одно, ну, наприклад, під великий, що у вас в їдальні. І одразу матимете, потрібний вам час. Бувайте здорові, товаришу Льоня. Від імені нашої ощадної каси часу вітаю вас!

— А навіщо вам… — заговорив Льоня. Проте чоловіка в кімнаті вже не було. Хлопець почув, як грюкнули двері. Та що ж це за диво таке? Можливо, це тільки примарилося?

Але ні. Льоня тримав у руках маленьку зелену книжечку, на якій було чітко видруковано: “Ощадкаса часу”.

Хлопець розгублено озирнувся. Ніколи в житті з ним не траплялося нічого подібного. Та невже ж це все було насправді? Він підійшов до столу. Ось лежать його підручники… зошити… і щоденник з чорнитьною плямою. Нібито все як було. І незабаром, дійсно, доведеться говорити з батьком про різні неприємні речі… а звідки ж той чоловік довідався про це? Дивно!.:

Раптом на вхідних дверях знов задзеленчав дзвоник. Мабуть, це вже батько. Ой, як усе це неприємно!

Льоня засунув книжечку в кишеню й побіг відчиняти.

де починають траплятися цілком несподівані речі, відбувається знайомство з дівчинкою Тамарою і Льоня відчуває провину за якийсь ще невідомий йому самому вчинок.

Так, це був батько. Мовчки він роздягнувся і сів на диван. Льоня не підводив очей з підручника геометрії. В голові у нього стукотіло:

“Мабуть, мати подзвонила батькові телефоном. Він уже все чисто знає, все чисто…”

Звичайно, батько все знав. Ось він заговорив — холодно і суворо, як належало говорити вкрай незадоволеному батькові:

— Виходить, Льоню, тобі байдуже те, що ти завдаєш болю і мені, і матері? Ось уже кілька разів ти обіцяєш, що все буде гаразд, і кожного разу не виконуєш обіцянки. Ти розлінився, водишся з ледарями, такими, як твій Віктор Сумський, про якого я тобі вже не раз говорив. Що ж з тобою робити? Мені просто соромно: ти такий здібний хлопець, а як до тебе починають ставитися вчителі? І ще ця двійка з географії… наче ти не міг розповісти те, що так добре знаєш? З географії, це ж подумати тільки! Знов будеш виправдовуватися? Знов будуть якісь теревені?

Батько глянув на Льоню, чекаючи відповіді.

Втім, що Льоня й справді міг сказати? Хіба поясниш, що все це — збіг неприємних випадковостей, що він зовсім не хотів бути неуважним, але нова авторучка відвернула його увагу, і він не розчув запитання вчителя? Ясно, батько скаже, що все ц’е непереконливо, самі теревені. І матиме рацію. Краще вже промовчати.

А батько, наче знаючи, в чому справа, вів далі:

— І все це трапляється через неуважність, легкодумність. Ну що ж. Я не хочу витрачати часу на недоцільні розмови. Скажу тільки, якщо…

Неуважно слухаючи батька, Льоня намацав у кишені маленьку зелену книжечку. Той чоловік сказав, що час можна використати, коли завгодно… от коли б можна й

справді було зайнятися замість цієї неприємної розмови чимсь веселішим, щоб не так погано було на душі! Та хіба ж таке може бути? Самі казки… а втім, чому не спробувати!

Тихенько, щоб не помітив батько, Льоня вийняв книжечку, навпомацки розгорнув її. Тримаючи книжечку на колінах, написав на першому талончику-чеку “15 хвилин”. Батько нічого не помітив. Льоня акуратно відірвав талончик. Тепер — де ж узяти годинник? Є, та ось же він, у нього на руці, як і сказав той чоловік!