— …я тобі, Льоню, скажу ось що, — продовжував тим часом батько. — Коли ти найближчим часом не виправишся…

Льоня тихенько засунув талончик під свій годинник: все одно гірше вже не буде, зараз батько, напевне, скаже щось таке неприємне, що краще й не слухати!..

І враз зникли підручники і зошити, мовби вони розтанули в повітрі! І стіл зник! Під ногами хлопець побачив жовтий гарячий пісок. А голос — та це вже й не батьків голос! — продовжував говорити:

— …коли ти не виправишся, Льоню, то буде гірше. Тоді — кінець нашій дружбі, ось що я тобі скажу! І тоді ти навіть не підходь до мене, бо з мене й подруги сміятимуться!

Що таке? Чому голос батька так дивно змінився, звучить так лагідно, став таким дзвінким? І говорить цей голос про зовсім інші речі?

Льоня здивовано підвів очі. Та що ж це таке, справді?..

Ніякого батька. І кімнати також немає. Гойдаються веселі лінькуваті морські хвилі. Пісок під ногами — це морський пляж. А на пляжі, поруч з ним, сидить русява дівчинка. Очі її, великі, темні, благально дивляться на нього. Справді, де ж це він? Що сталося?..

Вкрай здивований, Льоня розгублено дивився на русяву дівчинку, якої він, слово честі, ніколи не бачив. Права його рука машинально горнула сухий пісок. А дівчинка тим часом казала — з докором, сумно, наче їй було дуже неприємно самій:

— Я ніколи не думала, що ти можеш зробити таке, Льоню. Ми так добре готувалися до нашої живої газети. Ти ж так багато знаєш цікавого про космічні польоти, про супутників і ракети, і плавали з тобою разом, і гралися. І раптом отака жахлива несподіванка! Ну, навіщо ти все це зробив, навіщо?…

Та що ж він зробив? Льоня ніяк не міг додуматися, за що йому могла б докоряти оця незнайома дівчина. А в неї ж був такий приємний голос… Хто вона така? Як би довідатися про це!

— Ні, ти скажи мені, справді, Льоню, як ти наважився?

Рука дівчинки м’яко погладила його руку. Льоня за-шарівся від несподіванки.

— Ну, кхм… так вийшло… — невиразно пробурмотів він, намагаючись відтягти час.

— Як це “так вийшло”? — раптом обурилася дівчинка. Вона прожогом звелася на рівні. Очі її гнівТю блиснули.

— І ти смієш говорити про це так, ніби розповідаєш, як випив склянку води? Накоїти такого, від чого стільки людей могло захворіти… Та про це ж навіть у стінгазету написали! І раптом, маєте, “так вийшло”! Я й розмовляти з тобою після цього не хочу, ось що!

Льоня остаточно розгубився. Мабуть, він дійсно зробив щось дуже погане. Але — що ж саме? І що він може зараз сказати, щоб ця дівчинка заспокоїлася, іе гнівалася більше?.. Адже значно приємніше було чути її лагідний голос, ніж оці сердиті слова. Ага, ось що!

— Ну, я, звісно, не так сказав, — мовив Льоня, підводячись і собі. — Певна річ, воно погано вийшло. Дуже погано. Але ж я більше не буду. От побачиш, категорично не буду!

Дівчинка недовірливо глянула на нього. Потім вона все ж таки посміхнулася.

— Ти говориш зовсім як маленький хлопчисько — “не буду”, — сказала вона. — Ясно, що не будеш. Але цього мало. Ти мусиш чесно визнати свою провину. І нічого не приховувати. І я, і всі інші добре знають, що справді в усьому винний не так ти, як…

Вона спинилася. Здаля пролунав голос:

— Тамаро! Тамаро! Поспішай, човен зараз відпливає!

— Іду! — відгукнулася дівчинка. Вона повернулася до Льоні й швидко сказала.

— Мені, бач, ніколи. Пам’ятай, що я тобі сказала. Зроби все, як треба, Льоню. І тоді ми знову будемо друзями. І я піду з тобою, як обіцяла, до Жаб’ячої печери на березі моря. Чуєш? Тільки нічого не приховуй. Ну, бувай!

Вона побігла вздовж пляжу туди, де за деревами лунали веселі голоси. Льоня розгублено дивився їй вслід. Голова в нього йшла обертом. Що трапилось? Чому він раптом опинився на якомусь морському березі? Що, зрештою, він зробив, що про нього навіть написали в якусь стінну газету?

Цю дівчинку звуть Тамара. Добре, що відомо хоч це. А далі що буде?

Льоня подивився навколо. Пляж, дерева — високі, стрункі, зелені. Здається, такими бувають кипариси. Може, це Крим? Та й море… Але як він сюди потрапив?

Треба пригадати, як усе це вийшло. Він розмовляв з батьком. Власне, не розмовляв, а слухав, як батько докоряв йому. Потім він написав на талоні з зеленої книжечки ощадкаси часу “15 хвилин” і підсунув його під годинник на руці. І от, замість звичної кімнати, раптом з’явилося море і пляж, а замість батька ця Тамара…

Чекайте, чекайте! Немовби він починає все розуміти! Так, так… стривайте, мабуть, так воно і є!

Він зробив внесок до ощадкаси часу. Вклав туди п’ять годин, п’ять своїх майбутніх годин. А тепер узяв з каси п’ятнадцять хвилин. П’ятнадцять хвилин з свого майбутнього, якого ще не було, якого він ще зовсім не знає. Значить, він десь у піонерському таборі і познайомився тут з Тамарою на березі моря, мабуть, у Криму. От цікаво!