Тим часом до столу підійшов інший хлопець. Він зняв білу панамку і заговорив — спокійно, але дуже виразно. І всі одразу притихли, прислухалися.

— Я не погоджуюся з тим, що тут щойно говорилося, — почав він. — Навіщо всі ті розмови про вплив тощо? Куценко — не дошкільник і добре розуміє, що робить. Хіба не кожному ясно, що його вчинок міг мати надзвичайно погані наслідки? Адже ж це справжнісіньке хуліганство! Коли б випадково не пощастило закрити кран, що сталося б до ранку в головному корпусі? Скільки було б хворих? І нам пропонують просто помиритися з цим, наче нічого й не було — “вплив”, кажуть! Це, товариші, непереконливо. І миритися з такими вчинками ми не будемо!

Загальний гомін був йому відповіддю. Виразно було чути обурені голоси дівчат. Льоня опустив голову. До нього долинали вигуки:

— Хуліганство!

— Таких виключають з загону! Хлопець біля столу підняв руку:

— Мені здається, що не можна обмежуватися такою легкою карою, як догана. Куценка треба виключити і поставити питання про його перебування взагалі в піонерській організації!

Кілька секунд тиші — і тоді пролунав голос голови ради. Він сказав, звертаючись до Льоні:

— Чи не бажаєш ти сам сказати щось, Куценку? Як бачиш, товариші вже висловилися І пропозиції внесли.

Перед тим, як ми будемо голосувати, розкажи, як все сталося. Ми слухаємо тебе.

Льоня повільно підвівся. Ах, як хотів би він сказати таке, що відразу довело б усім його найкращі наміри! Але ж він не знав, про що йому говорити… і це було найстрашніше!

Він відчув на собі допитливі погляди сотень очей. Подивився навколо — і безнадійно опустив голову. Так, усі чекали, що він скаже. А він явно вагався. Таке було враження всіх присутніх.

— Ну, чого ж ти мовчиш? — незадоволено спитав голова ради.

Саме в цю мить Льоня почув схвильований знайомий голос. Це була Тамара!

— Дайте мені слово! Я хочу сказати! — гукнула вона.

Зраділий Льоня повернув голову. До столу президії підбігла Тамара. Очі її палали, все обличчя розчервонілося. Мабуть, їй було дуже важко говорити за таких обставин. І все ж таки Льоня відчув, як наче дружня рука підхопила його і повела. Давай, Тамаро, кажи, напевно, все залежить від того, що ти скажеш на раді!

— Куценко хвилюється, — почала Тамара. — І йому, я бачу, важко насмілитися говорити, сказати все. От я й вирішила розповісти за нього. Не дивуйтеся, він про все вже говорив зі мною! І ви також зараз побачите, що Льоня Куценко не винний. От послухайте!

Тамара вже стояла біля столу. Льоня з радісною надією дивився на неї, на її миле обличчя, блискучі темні очі.

Зараз, зараз усе з’ясується, Тамара розповість — і він також знатиме все чисто, він тоді теж зможе говорити. Тамаро, кажи мерщій!

— Слухайте! — дзвінко гукнула Тамара. — Тоді, ввечері, Куценко зовсім не хотів іти до головного корпусу. Він навіть категорично відмовлявся зробити це. І, напевно, взагалі не пішов би. Але його…

Чому слова Тамари раптом почали розпливатися, стали такими нечіткими? Адже ж Льоні обов’язково треба слухати, про що вона скаже далі. Від цього залежить усе! Треба дізнатися, що сталося потім!

Проте навколо вже потемнішало. Ще мить — і не стало ні Тамари, ні хлопців з табору, ні галявини. Льоня лежав на своєму ліжку. Серце шалено калатало, він важко дихав. Знову закінчилися чергові п’ятнадцять хвилин! Закінчилися саме тоді, коли все починало вже з’ясовуватися!

З сусідньої кімнати долинав голос батька:

— Я певний, що Льоня сам не став би бешкетувати. Але якщо він підпав під вплив Віктора Сумського… адже доводиться сказати, що саме Віктор впливає на Льоню, а не Льоня на нього! Що ж ти тоді хочеш?

— Справа не в тому, чого я хочу, а в тому, що Віктор Сумський зростає без батька. Та й мати мало чим може йому допомогти, бо їй доводиться багато працювати, — відповіла Льонина мати.

— Гаразд, гаразд, — нетерпляче відгукнувся батько. — Все це я знаю. Але тепер ми мусимо думати про нашого Льоню, а не про Віктора.

“Ох, і дався їм Віктор!” — подумав Льоня, неспокійно повертаючись у ліжку.

— І я знову кажу, що Льоня вже не маленький, він мусить сам розбиратися в своїх справах, — продовжував батько. — Ось чому я й вирішив не пускати його в літній табір…

— Проте ти ж знаєш, як він хотів поїхати. Він ніколи ще не бачив моря…

— Знаю. Але ще гірше буде, якщо Льоня раптом зробить у таборі щось таке, за що мені потім доведеться червоніти. Ні, тут нічого іншого не лишається, буде так, як я сказав!

Батько цього разу говорив так, наче він заздалегідь знав і про засідання ради загону, де щойно побував Льоня, і про все інше… власне, про що ж інше? Адже Льоня і досі не знав, чим був він винний. Ні, треба справді щось робити для того, щоб про все довідатися. Наприклад, що саме сказала тоді Тамара? Може, виписати ще талон, дізнатися, що було потім?.. Ні, не треба. Адже немає певності, що нові п’ятнадцять хвилин будуть продовженням попередніх. Досить уже на сьогодні пригод у таборі, досить!