Проте Мишкові цього було замало.

— Е, кинь дурити! Покажи! — потягнувся він до Льоні, який уже був відвернувся від нього. — Покажи, чуєш?

Льоня вперто мовчав. Тоді Мишко розсердився.

— Ага, ти так? — зловісно пробурмотів він і боляче вщипнув Льоню за руку.

Льоня ледве стримався, щоб не зойкнути. Це було вже образою! Він почекав, доки вчитель повернувся до дошки, і тоді блискавичним ударом ноги примусив Мишка відлетіти аж на край парти.

— Ой! — скрикнув Мишко.

Вчитель обернувся.

— Так, так, — сказав Іван Петрович. — Очевидно, ви обидва, і Розумієнко, і Куценко, вже добре знаєте те, що я пояснюю, якщо не слухаєте, а пустуєте на уроці. Гаразд. Розумієнку, іди до дошки. А ти, Куценку, слухай уважно, бо відповідатимеш одразу після Розумієнка.

Почервонілий Льоня зніяковіло поглядав, як Мишко підійшов до дошки і почав малювати на ній великий трикутник. Сам він стояв збоку, дуже збентежений. Знову могли трапитися якісь неприємності, і знову тоді почнуться розмови з батьком… Теорему ж Льоня знає добре. Що там не кажи, а цей Розумієнко завжди добре вмів опановувати себе. Диви, як Льоня його садонув, а він уже починає старанно, голосно пояснювати, наче нічого й не трапилося:

— Кут А дорівнює кутові В тому, що… Розумієнко говоритиме отак іще кілька хвилин. Чи не використати цей час для того, щоб… Звісно, можна. Коли б Льоня не знав теореми, тоді, певна річ, слід було б…

За мить талон був уже виписаний. На ньому стояло чітке “5 хвилин”, хоч Льоня і писав це, відвернувшись вбік, щоб не помітив вчитель або хтось з учнів. Так!

— Отож, кут С так само дорівнює, — лунав голос Мишка біля дошки. “Тепер покласти талончик під годинник… ну, Тамаро, кажи те, що хотіла сказати!” — подумав Льоня і навіть заплющив очі, щоб зразу опинитися в таборі.

— …Ну, от ми й прийшли! — почув він голос Тамари, веселий, лукавий. — Бач, я ж таки виконала свою обіцянку!

Куди прийшли? Яка обіцянка? Льоня розплющив очі. Звісно, він був уже не в класі. Зникли й парти, і дошка, і Мишко Розумієнко. Але це була не та галявина, де відбувалося раніше засідання ради загону!

Він стояв поруч з Тамарою в напівтемній печері. Світло проникало сюди крізь круглий отвір, в якому було видно море. І через це світло все в печері набувало дивного, неприродного зеленуватого кольору, — і вода, і каміння, і схили. Коли б не поганий настрій, Льоні здалося б усе це надзвичайно красивим. А зараз він тільки неуважно слухав, що саме говорила Тамара, схвильовано приклавши руки до щік:

— Ах, як мені це подобається! Я часто приходжу сюди, до Жаб’ячої печери. Сиджу, дивлюся крізь отвір на море, все навколо мене зелене-зелене, наче морська глибина… в ній добре видно каміння, і маленькі рибки, і крабів, і водорості… І я сиджу і мрію, сиджу і мрію…

Вона й справді сіла на камінь, сперлася на коліна ліктями, поклала голову на руки. І задумливо дивилася на вузеньку стрічку моря, що мінилося різними відтінками зелені, погойдуючи під сонячними променями дрібненькі хвильки. Льоня теж сів біля неї.

Він напружено думав: це, очевидно, і є та сама Жаб’яча печера, до якої Тамара обіцяла повести його, якщо він зробить усе так, як вона вимагала. Значить, він так і зробив? І засідання ради загону також уже закінчилося?.. Ну й незручно ж ощадкаса часу видає ці виписувані ним хвилини! Ніколи не знаєш, на яку подію з свого майбутнього життя натрапиш, завжди все чисто переплутається. Ну гаразд, слізьми справі не зарадиш. Найважливіше було б дізнатися у Тамари нарешті, в чому його обвинувачували.

— Значить, Тамаро, ти більше на мене не сердишся? — несміливо запитав Льоня. Дівчина рвучко повернулася до нього, наче вона вже чекала цього запитання.

— Звісно, ні! — палко відповіла вона. — Після того, як ти все розповів. Ну, спочатку я ще сердилася, коли ти на раді стояв і мовчав. І не витримала! Я зрозуміла, що ти й далі стоятимеш і мовчатимеш, хоч ріж тебе на шматки. Бо тобі, ясно, було дуже соромно говорити про все це. І тоді я вирішила розповісти все чисто за тебе. Ти ж пам’ятаєш? А далі вже й ти заговорив. Мабуть, тобі вже легше стало. Ну, скажи, Льоню, хіба я не вірно казала тоді? Пам’ятаєш: коли б ти знав, розумів, що може вийти з твого вчинку, які будуть з нього наслідки, ти ніколи не зробив би нічого подібного. Правда?

Льоня кивнув головою: певна річ, тепер він, безумовно, не зробив би того, через що заварилася вся ця каша. От тільки б дізнатися, що тоді було!

Тим часом Тамара знову замріяно подивилася на море. Не повертаючи голови, вона сказала:

— Ну, нічого… тепер все гаразд, ми можемо приятелювати з тобою. Адже так? Ти хочеш цього, Льоню?

— Ну аякже? Звичайно, хочу! — з охотою погодився він.

— І я теж, — задумливо проговорила Тамара, все ще не відриваючи очей від моря. А потім жваво додала, повернувшись до Льоні: — А я ніколи й не вірила, що ти можеш зробити щось погане! Я ж добре пам’ятаю, як ти тоді заступився за мене… Коли б не ти, о, тоді мені було б важко!