–  Мар'в! Чи ти б не збудила, бува, її?
– помовчавши, спитав Свирид.

–  Нащо?

–  Треба. Збуди.

–  Буди сам, коли хоч.

–  А можна?
– Свирид устав.

–  Буди, коли хоч заробити по зубах, - смiється Мар'я.

–  Та невже?
– жартiвливо спитався Свирид i побрався до печi. Христя у собi i дух притаїла.

–  Христе! Христино!
– сiпаючи за подушку, оклика Свирид. Христя не ворухнеться!

–  Христе!..
– i вiн торкнувся її голови.

Христя, мов сонна, поворухнулася, спустила руку з печi. Свирид так i уп'явсь своєю п'ятiрнею. Христя схопилася.

–  Чого? Хто се?
– озвалася.

–  Не пiзнаєш?
– усмiхаючись, пита Свирид.

Христя дивиться на його усiма очима.

–  Кланяються тобi мар'янiвцi… I Федiр кланяється…

–  Який Федiр?
– лукавить Христя.

–  Не знаєш? Супруненкiв, каже: поклонись Христi; скажи їй, що якби був батько не оженив, то пiсля водосвята прислав би старостiв до неї. Вiстка про село, про Федора неначе водою збризнула Христю.

–  Хiба Федiр оженився?
– швидко попитала вона.

–  Перед пилипiвкою… Я й на весiллi гуляв.

–  На кому ж вiн оженився?

–  Горпини Удовенкової не знаєш? Висока, носата… Та ти з нею товаришувала.

–  Невже на їй?
– здивувалася Христя.

–  А що ж, хоч би й на їй? Велика дуже цяця? Що висока та на язик - сам чортяка її не переговоре.

–  Так вона ж бiдна, а Грицьковi все хотiлося багатої.

–  Сам Грицько й облюбував. Федiр був затявся: в одну шкуру - не хочу! То коли не хоч, каже Грицько, то знай, що ти менi не син, а я тобi не батько.

–  Так Федiр таки женився?
– задумуючись, промовила Христя.
– Що ж вони, живуть гарно?

–  Живуть, та й годi… Горпина на йому верхи їздить. Оце недавно був на селi, заходив i до його. Тепер вiн окремим хазяїном живе. "А що, - питаю, - добре жонатому?" - "Та воно б добре, - одказує, - було, якби жiнка не така злюща та ревнива. Усе, знай, очi вибиває Христею".
– "Воно, - кажу йому, - усi вони такi, старi дiвки".

–  А що ж там ще нового у селi?
– перебила Христя.

–  Що ж нового? Тимофiй теж женився.

–  На Ївзi?
– вгадує Христя.

–  Або Ївга його на собi оженила та через тиждень пiсля вiнчання i дитину привела.

–  Це молода?
– здивувалася Мар'я.

–  А що ж, як молода?

–  То вона через кожний тиждень буде водити?
– регоче Мар'я.

–  Та з вашим братом буває…-

–  А наше дворище як там?
– знову перебила Христя.

–  Ваше дворище цвiте. Тепер ти свого дворища i не пiзнаєш!

–  Як саме? Хто ж там живе?

–  Та й старої хати уже нема. Карпо вибудував нову, велику, на двi половини. Жида пустив шинкувати… Перший на селi шинок… Весело так! Христю та звiстка, наче цуркою, крутнула за серце.

–  Як шинок? Хто ж пустив туди жида?

–  Хто? Карпо! Карпо тепер на всю губу пан! А до Одарки так без палицi й не пiдступай: у парчевих очiпках ходе; нарядиться, напиндючиться, он яка панi!

–  Та чи правда сьому?
– не йме вiри Христя.

–  Пiди, коли хоч, подивися… У старiй, бач, хатi нiхто не хотiв жити: так Карпо пiд шинок найняв. Пiд шинок вона, бач, була не пiдхожа, то й нараяв переробити. Тепер такi вавилони двинув - страсть! З одного боку крамниця - пряники, кахвети; з другого - шинок. Прямiсiнько з улицi заходять!.. У селi гомонять: пiшла Карповi у руку Притичина худоба! Пiсля Грицька першим господарем став. Погомонюють у старости вибирати, а то й в самi старшини. Он тепер який Карпо: не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв!

I дивно, i чудно Христi все те. Чи давно вона з села, i от такi перемiни скоїлись… Федiр оженився, Тимофiй оженився, Карпо так розбагатiв… О, той Карпо давно був собi на умi! Та яке вiн право мав хату руйнувати? Хоч би спитався, хоч би на смiх був сказав; я ж йому припоручала як доброму. А вiн он що… жида пустив, шинок завiв… Пекуча згага ухопила Христю за серце. Свирид ще багато дечого розказував про село, про селян, та вона вже не слухала нiчого. Жид i шинок стояли у неї i в думцi, i перед очима.

–  Коли ти вже оженишся?
– спитала Мар'я Свирида, як той замовк.

–  Молодої чортма!

–  А хiба дiвчат мало на селi або в городi?

–  Якби хоч одна з їх скидалася на тебе, уже кат його бери! Запетлювався б!
– заграє Свирид.

–  Що я? Я - стара баба!
– одказує Мар'я.

–  Стара, та багато молодого жару маєш.

–  Був колись, та стухнув; тепер тiльки попiлець зостався!
– зiтхнувши, одказує Мар'я.

–  Небiйсь, хоч i попiлець, та гарячий!
– пiдступаючи до неї, каже Свирид.
– Дивись, яке плече!
– i, се промовивши, придавив зверху рукою.