–  А щоб тебе так кат опiк!
– скрикнула Мар'я, ухопившись за плече.

–  Дошкулив?
– регоче Свирид.

–  Ще й регоче, бiсiв син!
– скрикнула Мар'я i кинулася з кулаками на Свирида. Свирид нагнувся, а вона, наче по бочцi, бухкотiла кулаками по його спинi, тiльки гуло.

–  Та бий дужче! Бий ще!
– регоче Свирид i, випрямившись, як рябець горобця, ухопив Мар'ю на оберемок i притис до себе… Якийсь гарячий струмiнь прилив до Мар'їного серця i теплою течiєю розлився по всьому тiлу. Мар'я почула, що в неї обличчя запалало, шия й голова загорiлися, а серце, як пташка у клiтцi, заколотилося. Свирид, як малу дитину, носив її по хатi i на увесь рот реготався.

–  Що се ви завели?
– почувся голос панiї у розчиненi з горниць дверi. Свирид випустив Мар'ю i зостався нi в сих нi в тих серед хати.

–  Та се он вiн, бiсiв син!
– засоромившись, промовила Мар'я.
– Прийшов до Христi… з одного села з нею… принiс їй поклони…

–  Та, небiйсь, не Христi їх б'є, а тобi!
– вiдказала панi, зачиняючи з" собою дверi.

–  Бач, єрепудiв! Я тобi казала: не гукай!
– корила його Мар'я.

–  А я знав, що їх там чорт позносив… Нехай вам всячина: ще влопаешся. Де моя шапка? Пiду.

–  Ти без шапки прийшов, - регоче Мар'я.

–  Хiба без шапки? Нi, мов у шапцi.
– I вiн окинув бистрим оком хату. Шапка лежала на полу. Мар'я, як кiшка, стрибнула, вхопила шапку i кинула її на пiч до Христi.

–  Не давай!
– гукнула вона на ту.
– Хай iде без шапки.

–  Я без шапки не пiду.

–  А що ж, тут зостанешся?

–  Атож. Ти мене хоч на крайок полу положиш, аби бiля себе.

–  Зугарний! Лягла б я з таким?
– щебече Мар'я.

–  А чому ж? Хiба я у бога теля з'їв?

–  Може, й з'їв… А бодай тебе!
– регоче Мар'я.

–  Бач: менi наказув - не кричи, а сама на всю хату регоче… Хай вам! тiкати мерщiй вiд грiха. Христе! кинь менi, будь ласка, шапку.

Тiльки що Мар'я намiрилася крикнути: не кидай! як Христя уже й шпурнула.

–  А що, не кинула?
– задражнив Свирид Мар'ю, тикаючи на неї шапкою.
– Ти думаєш, усi такi, як ти? У мене Христя - он що!
– i вiн цмокнув свої два пальцi.

–  Уже коли б на мене, я б не оддала нiзащо.

–  То ж ти… Прощавайте!

–  Iди к бiсу!

–  Ти хоч би провела, - повернувся з сiней Свирид.

–  Собак боїшся?

–  Боюся.

Мар'я вийшла за Свиридом. Видко, далеко вона його проводила, що не швидко вернулася i вся змочена, як хлющ.

–  Нехай йому, яке несамовите надворi!
– тремтячи й беручись на пiч, мовила вона до Христi.

Та мовчала. Похнюпившись, сидiла вона у глухому кутку пiд комином i думала свою важку думку.

–  От уже й зажурилася! Чого?
– спитала Мар'я. Христя почала плакати i нарiкати на свою долю. Одна була пам'ять вiд батька та матерi, та й ту добрi люди зруйнували!

–  А нащо ж ти так покинула?

–  Я ж як на добрих кидала!
– плакалась Христя.

Розмова їх не в'язалася. Христя мовчки сидiла бiля комина та, сидячи, хиталася, а Мар'я лежала бiля неї та коли-не-коли важко зiтхала.

На другу нiч Мар'я як пiшла звечора, то вернулася геть за пiвнiч. Христя чула, як вiд неї несло хмелем. На третю - чогось вона непевна була, чогось полохалася, наче кого дожидалася. Уже й пани полягали спати, а вона все нишпорила. Христя побралася на пiч i швидко заснула, її збудив якийсь шелест у хатi; вона почала дослухатися - щось шепталося.

–  Мар'є!
– обiзвалася Христя, пiдвiвши голову. Шептання замерло.

–  Мар'е!
– удруге гукнула вона на всю хату.

–  Чого?
– обiзвалася та.

–  Щось у хатi шепче… Ти чула?

–  Цить!
– тихо одказала Мар'я.
– Це - брат.

–  Який брат?

–  Здорова, землячко!
– впiвголоса обiзвався хтось до неї…

–  Цить!
– знову засичала Мар'я.

–  Чого там цить? Не бiйся! Христя - землячка!
– знову одказує той голос. Христя почула, як щось ляпнуло, немов хто кого, жартуючи, ударив; як Мар'я дзизнула.

Христя пiзнала той голос, пiзнала Свирида i, повернувшись до стiни, закрила голову свиткою, щоб не чутно було їх шептання.

На другий день Мар'ю почали розщитувати.

–  Я не хочу, щоб ти в мiй двiр бахурiв водила!
– казала панi.

–  А не хочете, й не треба!
– огризалась Мар'я.
– Я й сама не хочу у вас бути. Зоставайтеся з тими, кого вам легко дурити!

–  Мовчи, а то рота загороджу!
– гукнув пан.

Мар'я пiшла i не попрощалася; а Христя зосталася. Вона пiд той сварливий час не посмiла замовити панiї, що вона одна не встигне справитися i в горницях, i бiля печi. її обняла така гiрка та рiзуча туга i разом страх насував з усiх бокiв, їй здавалося, що її взято у неволю; що з нею тепер що схотять, те й зроблять; будуть бити та нiвечити, i нiхто її не пожалiє, нiхто не заступиться за неї; одна, мов та билина серед широкого поля, невеличка трiсочка серед кипучого моря!.. Вiд того страху вона нiяк не прийде до помки, не знає, де ходить, що робить. З усiм вона тепер розгубилася, i думок навiть не позбирає докупи, так вони в неї врозтiч i бiжать, i такi то все полохливi!