–  Серце, Христино!
– замовив вiн любо та тихо.
– Ти плачеш, голубонько? Не плач. Що ж робити, коли так лучилося?.. Зчзєш: щастя - що трясця, кого схоче, того й нападе… Я тебе люблю, ти мене любиш… Хiба ж ми не щасливi з тобою? Та такого щастя тiльки раз на вiку й запобiжиш! Не плач… Ми щось пригадаємо з тобою утiшне та добре… От тобi моя рука, я тебе так не покину. Я люблю тебе, моя голубко!

Мов та квiточка пiд дощем клоне-схиляе свою голiвку, схилилася Христя на його груди й обвилася руками кругом шиї.

–  Грицю! моє кохання миле!
– зашептала вона.
– Один ти менi на свiтi - i батько, i мати… Я йму вiри тобi: я знаю, що ти не покинеш сироти одинокої в свiтi, не запакостиш мого молодого вiку!

I вона покрила його обличчя жаркими поцiлунками.

–  Угамуйся, моє серце, угамуйся, - почав вiн.
– Знаїшь шо? Дiждемо лiта, я поїду у губернiю, похлопочу собi переводу, вiзьму i тебе з собою. Тамто ми заживемо тихо та любо! Я навчу тебе грамоти - читати, писати. Це зовсiм не так трудно, як думають. I от я приходжу з служби, ти радо стрiваєш. Сядемо, пообiдаємо; я ляжу спочити, а ти сядеш бiля мене почитати яку книжку або газету. Разом довiдаємося, їло дiється в свiтi, посудимо й спочинемо. А увечерi за чаєм - знову за книжку. Ти ще не знаєш, що то за втiха тi книжки! Там - цiлий мир, вищий, кращий вiд сього, у якому ми барахтаемося, мов свинi в барлозi!

–  А чому ж тут не можна зробити сього? Чого треба за ним їздити аж у губернiю?
– спитала вона його.

–  Тут? Мiж сими собаками, а не людьми! Хiба мiж ними можна як слiд жити? Вони почнуть смiятися, гордувати нами, а се - тiльки буде полохати наше щастя. Нi, тут, Христе, не можна так прожити, як самому хочеться.

–  А чого ж там можна? Хiба там iншi люди?

–  Iншi. Там бiльше е розумних, книжних людей, що й самi так живуть, як хочуть, i другим дають жити.

–  Та й добрi ж тi, видно, люди! От, якби справдi нам до їх… - шепче вона, горнучись до його.

–  Доберемось! Ще наша доля не вмирала. Потерпiти тiльки трохи треба. "Терпiти?
– думає Христя.
– Та не тiльки зиму та весну, а рiк, цiлий вiк буду терпiти, аби бiля тебе, аби, мiй голубе, з тобою!"

Х

Настало рiздво, пiшли гулянки. Пани тiльки перший день просидiли дома-, а з другого як зарядили - день у день, нiч у нiч у гостях. Тягнуть i Проценка з собою.

Христя нудьгує: буденнi днi були їй щасливiшi над свято!

–  Ти сама не сумуєш, Христино?
– спитався вiн на п'ятий. Христя важко зiтхнула.

–  Менi аби вам було весело, - сумно одказала.

Йому жаль її стало. Пистина Iванiвна гукнула до його з кухнi i в той вечiр:

–  А нуте, збирайтеся! Ходiмо.

–  Нi, я не пiду. Щось менi недужиться сьогоднi. Буду дома сидiти, - одказав вiн, вiдхиливши дверi.

Пистина Iванiвна прикро подивилася на його, потiм перевела погляд на Христю. Христi здалося, що вона наче на обличчя перемiнилася - зблiдла. Оже нiчого не сказала, забрала дiтей i пiшла. Щастя Христi: тепер вони зосталися удвох на всi хати!

–  Будемо пити чай укупi. Хоч раз побачу, як ми будемо жити колись, - сказав вiн.

У трьох водах мила Христя свої руки i все ще сердилася, що вони у неї не такi бiлi та чистi, як їй хотiлося. Чай посiдали пити у столовiй, де завжди пани п'ють; вiн по один бiк столу, вона напроти його.

Боже! яка вона щаслива! Уперше зроду вона чує рiвною себе з ним, близькою до його. Як навiсна, вона кидається то до чайника, чи не поспiв ще чай, то стакани перемиває, бо на денцi щось чорнiє таке. Серце в неї так б'ється, руки тремтять; а вiн дивиться на неї та смiється: i те, мов, не так, i друге.

–  Та це ж уперше… Це ж уперше ще!
– соромлячись, одказує вона.
– Привикну - буду, як i справжня господиня.

–  Побачимо, побачимо!

Тiльки що Христя налила два стакани чаю, як почула, що кухонними две^ рима щось стукнуло. Вона так i обмерла.

–  Прийшов хтось… Невже пани?
– її переляканий погляд несамовито бiгав по хатi, по дверях.

–  А хоч i вони? Чого ж ти лякаєшся?
– заспокоює вiн.
– Скажеш: чай наливала.

Вона схопилася i мерщiй помчалася у кухню. Чиясь чорна постать бовванiла серед хати.

–  Хто то?

–  Я, - обiзвався товстий голос.
– Григорiй Петрович дома? Вона пiзнала Довбню.

–  Дома… нема!
– перевiвши дух, скрикнула вона..

–  Як нема? А то ж хто сидить?
– питає Довбня, указуючи на Проценка, що сидiв спиною до кухонних дверей.

–  Вони чай п'ють.

–  Ну то що? I я чаю не пив; разом нап'ємося.

–  То Лука Федорович?
– повертаючись, спитав Проценко.
– А-а, слихом слихати, в вiчi видати! Що це вас так давно нiгде не видно? Жалуйте ж сюди…