–  Що ж там у вас?

–  Не знаю, панiматко. Я була дома, ходила в село… Приходжу у хату" а хазяйка лежать… такi страшнi… Боже мiй, боже!
– i Христя зайшлася плачем.

–  Ото вiн учора звернувся… Пiдожди, я зараз, - сказала дячиха. Поти дячиха вбиралася, Христя вискочила у сiни. Сльози давили її, страх трусив усю…

В Загнибiди уже свiтилося в хатi, як вони увiйшли у двiр.

–  Менi страшно. Я не пiду туди… Iдiть ви самi, - тремтячи, каже Христя.

–  Чого боїшся? Маленька!
– скрикнула дячиха i, як та шулiка, посунула в хату. Христя за нею.

У кухнi вони застали Загнибiду. Похмурий, заложивши руки за спину, вiн мiряв її i вздовж, i впоперек. Свiчка стояла на столi i, нагорiвши, обдавала хату неясним свiтом.

–  I ти вернулася?
– гукнув Загнибiда, кинувши на Христю гострий погляд. Та, зупинившись у порога, так i прикипiла на мiсцi.

–  А Олена Йванiвна де?
– спитала дячиха.

–  Нащо вам Олена Iванiвна?

–  Нужно!
– гостро одказала дячиха i пiшла далi в свiтлицю. Загнибiда узявся за свiчку, щоб присвiтити. узяв був у руки; потiм поставив; зiрвав i, повернувшись до Христi, посварився на неї кулаком; а далi - За свiтло, в кiмнату.

Ясний свiт освiтив пожовкле лице Олени Iванiвни, коли увiйшов туди Загнибiда. Вона лежала на спинi, схрестивши руки на грудях, як схрещують помершому. Очi в неї були закритi; пiд очима - синi мiшки; рот скривлений; Зiтхання важке, хрипуче… Все казало - то було послiднє змагання життя зi смертю!

–  Олена Йванiвна! Олена Йванiвна!
– стиха обiзвала її дячиха. Олена Iванiвна, не розкриваючи очей, тихо схитнула головою.

–  I сам не знаю, що з нею, - казав Загнибiда, пiднiмаючи свiчку вгору, щоб яснiше освiтити болящу.
– Кидав здоровiсiньку; вернувся - отак, як бачите!
– I вiн положив свою руку на її руки.
– Холоднiсiнькi!

Боляща розкрила очi, глянула на чоловiка - i заметалася на постелi.

–  Не буду! Не буду!
– забубонiв Загнибiда й одiйшов геть.

–  Ви б за батюшкою послали, - пораяла дячиха. Загнибiда махнув рукою i, опустившись на лаву, схилився головою на стiл.

–  О нещастя, нещастя!
– замовив вiн.

У хатi стало тихо-тихо, мов у домовинi. Боляща розкривала очi, зводила руками угору, потягалася…

–  Чорного платка! Чорного платка!
– крикнула дячиха.
– З^рч'гii очi…

Христя кинулася в кiмнату. Хазяйка металася на постелi, кидалась, страшно водила очима. На її шиї, на руках, неначе жаби, порозпинались чорнi плями: набряклi жили кидалися - бились; корчi гнули руки, ноги; боляща стогнала… Дячиха мерщiй схопила з себе платок i кинула на неї. Ще хвилину вона забилася пiд платком… почулося наче шептання, скрип зубiв - i зразу все затихло…

Трохи згодом зняла дячиха платок… Пiд ним лежала вже не Олена Iванiвна, а бездиханний труп з страшно витрiщеними очима…

Загнибiда пiдiйшов до нього, подивився i, затрусившись, промовив: "Ти мене покинула… покинула… Як же менi самому тут бути без тебе?"

Дячиха взяла його за руку i вивела з кiмнати в кухню.

–  А ти бiжи до сусiд. Скликай - хай iдуть обмивати. Та забiжи i до старого - хай бере псалтирю читати, - наказувала дячиха Христi. Та стояла як укопана.

–  Чого стоїш? Бiжи!
– гукнула дячиха.

Христя, не знать куди i чого, побiгла.

Через годину найшло жiнок, бабiв… Пiдтопили в печi, грiли окропи. Христя робила, що їй не казали: носила воду, таскала дрова, хоч i не пам'ятала того нiчого. Вона тiльки й запримiтила, коли обмивали помершу, що дячиха усе чогось тикала пальцями на синi плями та тихо шептала: "Оце та смерть, оце! Вона таки не втекла його рук!" Жiнки мовчки хитали головами.

Трохи не опiвночi знарядили покiйну й положили на столi. Старий дяк став у головах коло ставника i охриплим голосом вичитував псалми. Люди, хрестячись, увiходили, дивилися на покiйну i тихо виходили знову, мов боялися розбудити її. Всiм не вiрилося, що вона померла.

–  Молода така, - жити б та бога хвалити - нiт же… - шептали знайомi й незнайомi.

На Христю - як найшло що: безпам'ятна, наче з-за угла прибита, вона вешталася помiж людьми, поки на неї дячиха не крикнула:

–  Чого ти тут тупцюєшся? Iшла б собi куди-небудь!

Мов п'яна, Христя вийшла надвiр i сiла на рундуцi. Повз неї входили в хату i виходили люди; часто об неї черкалися; а вона не чула, наче окаменiла. Схиливши голову, сидiла вона i слухала, як там у неї серце, замираючи, стука…

–  Це ти сидиш?
– почувся над головою знайомий голос. Христя глянула - перед нею стояв Загнибiда.

–  Чуєш: тiльки слово кому - не животiтимеш!
– прошептав вiн i пiшов З двору.

Христя мерщiй втекла пiд комору.

Нiч була хоч i зоряна, та темна, як бувають веснянi ночi. У густому мороцi, вздрiвається, снують по двору щось за тiнi; чутно гомiн людський; а хто гомоне - не видно. У причiльне вiкно свiте свiт. Боляче вiн урiзується у вiчi, наче важким каменем навертає на душу; а одвести очей, одiрватися вiд того свiту - вона не зможе. Оце й похнюпиться, а свiт стане над головою i печепече… То воскова свiчка горить у головах покiйницi; там лежить вона, схрестивши руки, закривши очi: не чує, не бачить… А чи давно виряджала вона її в село? Чи давно сидiли вони рядком, згадуючи, як хороше жити у селi, серед лугiв, на широкiм просторi…