–  Знав. Та не знав, скiльки з тих панiв, що кричали единогласно, самi бажали б сiсти на Колiсникове мiсце. А тепер от дiзнався. Нас, темних, усього три душi, а п'ятдесят чорних навалили. От тобi й единогласно!

Лошаков сердито глянув на сiрого i, нiчого не сказавши, пройшов далi. А ввечерi у Лошакова на роз'їзному бенкетi була рада, як би так зробити, щоб переполовинити мужика у земствi.

–  Помилуйте! У губернському наїздi отак викрикують, а на уiздах - їх царство. Предсiдателями своїх вибирають, членами… Хiба нашого брата, бiдака, котрий з самого малку службову лямку тяг, мало є?

–  Да, об этом нужно будет подумать, - сказав Лошаков.

–  Постарайтеся. А ми, знаете що? Навiщо нам той Кут здався? Ззii-iатiть двадцять тисяч та й вiзьмiть собi, вiн бiльше стое.

Лошаков нiчого на ее не сказав, а тiльки, кланяючись усiм, плескав: "Постараюся, постараюся!"

Дещо з иього доходило i до Христi. П'яний Книш помiж розмовою доводив їй потроху, що робилось i що говорилось у мiстi. Вона слухала все те, позiхаючи. Що вона, i що їй до того земства?

Вона знає одно: пани б'ються, а в мужикiв будуть чуби болiти! Вона тiльки попитала, чи зостанеться заправляти Кутом Кирило i чи городами та ставом будуть слобожани володiти.

–  Який Кирило? Якi слобожани?
– спитав Книш. Вона розказала своє життя у Кутi.

–  Ну, навряд, - сказав вiн.

–  Що ж вони зроблять з Кутом?

–  Продадуть, та й годi.

Христi стало шкода i Колiсника, i Кирила, i слобожан. Вона немало сама постаралася, поти довела дiло до згоди. I от тепер її турботи, як дим, розлетiлися.

Щоб позбутись досади, вона за обiдом наклюкалася i лягла спати.

Увечерi Книш принiс до неї другу новину.

–  А знаєш, кого вибрали на мiсце Колiсника?

–  Кого?

–  З будяка, Рубця!

–  Рубця!
– скрикнула Христя.
– Я у його колись служила. Тепер тiльки дiзнався Книш, де вiн її ранiше сього бачив.

–  То ти Проценкових рук не втекла?

–  Його! Бодай йому добра не було! Ще й тепер все лащиться, де стрiне.

–  О, вiн вашого брата любе i спуску нiгде не дає.

–  А де тепер Довбня?
– спитала, помовчавши, Христя.

–  По шинках шляється. Раз у мене в чорнiй ночував.

–  За що?

–  П'яного знайшли пiд тином.

–  Бажала б я його бачити.

–  А що, i з ним зналася?

–  Я жила у їх, як одiйшла вiд Рубця. Вiн добрий чоловiк, та його жiнка, хоч i колишня подруга моя, а лиха людина. Як переїжджали з Куту, я забiгала до неї. У пустцi живе з москалем, i рада, що чоловiка здихалася… З чого ж вiн живе?

–  Хто?

–  Та Довбня ж.

–  А чорт його знає. Удень бiля суду швендяє. Пiймає якого мужика, настроче йому прошенiе - от i е на випивку.

–  А в нас добре, що некупована, - усмiхнулася Христя.
– Пий - i п'яним нiколи не будеш.

–  О, та ти цiла шельма!
– обiзвав її Книш, помiтивши лукавий посмiх у її очах.

–  Я не шельма, а я шельмочка!
– пестливо одказала вона. Книш залився веселим реготом.

–  Знаєш що, Христе? Мене, може, переведуть швидко з цього мiсця на друге. Ти поїдеш зо мною?

–  Куди?

–  Не знаю ще куди. Може, i в N.

–  Туди я нiзащо не поїду.

–  Чому?

–  Там усе знайомi люди. З села наїдуть - пiзнають.

–  А тобi що?

–  Нiчого. Тiльки я не поїду туди.

–  Ну, а в друге мiсце?

–  Звiдси нiкуди не хочу. Я б одного бажала: коли б ви пристроїли мене тут де-небудь.

–  Де ж я тебе пристрою?

–  У гостиницi де. Сказали якому-небудь гостинниковi, щоб дав менi хату.

–  А платити хто буде?

–  Не без добрих людей, - зiтхнувши, одказала Христя.

–  Гуляй,значить!

–  Що ж менi бiльше робити?
– трохи не з плачем вимовила Христя.
– Другi гiршi вiд мене, та в їх усього е. Я тiльки одна дурна така, що досi нiчого не нажила.

Розмова на який час запнулася. Христя сидiла похнюпившись, Книш мовчки мiряв хату своїми довгими ступнями.

–  Дурне ти надумала, - сказав вiн перегодом.
– Тобi зо мною краще буде. То бiганина та неспокiй, а то хазяйкою дома жила б у мене.

–  Була вже я такою хазяйкою, - знову зiтхнувши, сказала вона.

–  Як хочеш. Я не держу тебе. Кажу тiльки - тобi гiрше буде.

–  Уже не буде гiрше, як в.

Того дня вони бiльше не говорили. Книш бiгав по службi, а Христя, сидячи дома, думала про свою долю. Господи! До чого вона дiйшла! До чого довели її добрi люди та лихе життя. Коли б мати устала та глянула на неї у той час, коли вона прохала Книша помiстити її в гостиницi. Що б вона сказала? Умерла б знову i бiльше не бажала б уставати. Що ж їй робити, що їй казати? їхати з Книшем? Нiзащо! Остогидлий та осточортiлий. Коли б вона не боялася його, вона б i одного дня тут не була. А то - цiлуй його, пести п'яну пику. Хiба не гiрше їй тепер? То хоч вiльна ти, а то так i бiйся: запруть тебе у той каторжний блощичник або ще й далi завдадуть. Коли пiймалася мишка в руi?и котовi, твори його волю, тiш його серце, регочися, перекидайся" Що до того, що тобi слiзки, аби йому були смiшки! Книш прийшов перед свiтом.