–  Федоре! Ану доганяй своїм жеребцем, чи доженеш?
– зареготався один звошик до другого.

–  Та що воно таке?
– питає той.
– Видно, у добрих бувальцях була. Ач, закурiла.

–  Поїдьмо. Що воно, справдi?

I два звощики один проти другого навперейми помчалися за нею навздогiнцi.

Аж улиця гуде вiд їх бiгу, аж iскри сиплються з-пiд кiнських копит, а Христя байдуже - одне чеше, мов її хто ззаду пiдганяє.

Ось уже вона i в своїй улицi, он уже i той дiм, де вона живе, видно. Ще трохи, ще - i вона до рундука добiгає.

Дверi з улицi там завжди запертi, i, щоб увiйти, треба дзвонити. Вона забула про те i з усього розгону налягла на половинку дверей. Тi на сей раз не були запертi i з грюком розчинилися. Вона кинулась уперед: як укопана стала…

Перед нею на пiддашковiй бантинi на товстому шнурi спокiйно е^iсiв… Колiсник. Христя хитнулася, скрикнула i з усiх чотирьох повалилася наг'знак. Пiд рундуком тiльки загуло, як вона упала.

–  Де се я? Що зо мною?
– були її першi слова, коли вона прийшла до помки.

Кругом тихо, темно. Щось шелестить пiд нею. Та се солома! збiдкiля? де вона взялася? А то що угорi, з глухого куточка сiрiє? Кругом так вогко, сумно. Се вона у льоху чи пiд землею? I то крiзь оддушину доходить неясний свiт. Господи! як вона пiймана сюди, чого i за що пiймана?

Вона пiдвелася, сiла i почала пригадувати. Голова у неї крутилась i в ухах дзвонило, а їй здавалося, що земля пiд нею тiпається i її хитає. Вiд немочi вона знову лягла… щось пробiгло по лицi, щось укусило за шию. Вона махнула рукою i роздавила блощицю!

Як навiсна, вона скочила - зразу усе пригадала. Так, так - вона перед собою бачить Проценка, вiн їй щось шепоче: "Добра тобi хочу - iди у наймички до моєї жiнки". Що вона сказала? Не дiждеш! Вона пам'ятає, як кинулась вiд його. Пам'ятає, як добiгла до рундука, ускочила в дверi… I перед нею зателiпався на вiрьовцi труп Колiсникiв. Серце у неї заболiло, щось важке пiдiйшло пiд горло i, наче руками, здавило. Далi все повилося забуттямтемнотою.

То було з нею… а тепер? Де вона, чого сюди забралася? Хто її закинув сюди?

Як не пригадує Христя, як не розкидає свою споминку - нiчого не пригадає.

Помацки покралася вона до оддушини, що сiрiла вгорi. Стала проти неї, простягає руки, хоче пiймати, а оддушина все мов вище та вище пiдiймається… Вона аж навспинячки стає… махає рукою i об залiзну штабу торкнулася пальцями. Холодом пронизало її наскрiзь. "Та се тюрма!" - трохи не скрикнула вона. Вона у тюрмi, вона… За що? Сльози давили її. Видно, щось зробила вона, коли її вкинули у тюрму. Оце так! Ще вчора була мiж людьми, їх клопоти клопотали її, а сьогоднi одрiзалась вiд їх навiки сими чотирма стiнами. Ще вчора качалася на м'якiй перинi, панувала, а сьогоднi - на гнилiй соломi, у тюрмi. Так се та напасть, про яку плескала баба Оришка. Господи! За що ж, про що? Кому вона лихо заподiяла, кому хоч бажала чого Злого?

Сльози градом полили з її очей, i вона, припавши лицем до колючої соломи, неутiшно плакала. Кругом неї чорна нiч i тиша незамутна, i тiльки її важке та гiрке зiтхання порушує ту нiму тишину.

Довго вона плакала, поки знову забулась-заснула. Прокинулась - крiзь невеличке вiконечко пiд оселею, перевите залiзними штабами, пробивався ясний сонячний свiт; по жовтiй соломi стрибає вiн, наче хто iскри розсипав, а кругом морок. Стiни, покритi цвiллю та чорними плямами, здавалось їй, зступилися, намiряючи її придавити. З якогось далека доносився до неї стук, гомiн. Ось наче над її головою щось загарчало, i не примiченi нею дверi розчинилися.

–  Эй ты! Спишь там али околела!
– хтось обiзвався.
– По-барски почивать изволишь. Подь сюда.

–  Се я?
– спитала Христя.
– Да ушь не кто - ты.

Христя пiдвелася - на дверях стояв москаль.

–  Да живей, живей! Што, словно неживая?
– гукав вiн на неї. Невмита, нечесана, вона як устала, так i пiшла за ним, думаючи, на яку ж се нову муку ведуть її.

Її увели у якусь здорову хату.

–  Посиди здесь. Паабажди, сичас пристав выйдет.

Тодi тiльки догадалася Христя, що то вона була в чорнiй при полiцiї. I ще бiльше здивувалася, коли перед нею появився Книш.

–  Ага, се ти, прачко, се ти, спiвухо?
– замовив вiн.
– Що ж, ти добре виспалася у моїй панськiй опочивальнi? Опочивальня добра, i м'яка, i тиха, не то що в Колiсника на перинi.

Христя, стоячи перед ним, заплакала.

–  Чого ж ти плачеш? Хiба я тебе б'ю?
– пронизуючи її гострим поглядом, сказав вiн.
– Годi ж, годi. Перестань. Скажи краще, що ти знаєш про Колiсника. Чого вiн повiсився? Може, сама i помагала?

–  Я? Я якби знала, що таке буде, то нiзащо iз дому не йшла.