А ще не всi; то той, дивись, надiйде, то другий. У хатах уже й просунутися нiкуди; кiмната й свiтлиця повним повнi: однi начiплялися на стульцях, на кроватях; другi товпляться, шукаючи мiсця. Всi позирають на столи, де рядком настановленi пляшки грають проти сонця своїми цвiтними настойками; перед пляшками на здоровенному пiдносi чорнiє печена гуска, стоїть пiджарене порося, держачи у зубах шматок хрiну; невеличке ягнятко, зiгнувшись у каблучку, виставило своє гостреньке рильце з рiдкими зубами; там лежить вутка, Задравши ноги вгору; там бiлiє товсте молоде сало, жовтiє масло, червонiють крашанки; а над цим усiм в кiнцi столу, наче сторожi, стоять високi паски З бiлими головами, присипанi цвiтним горошком… Все так i бере очi на себе; все дратує смак! Недарма всяке, глянувши на те, тiльки спльовує.

–  Кого ми ще ждемо?
– спитався високий огрядний чоловiк з веселими карими очима, червоним лицем, чорним вусом, пiдходячи до товстого крамаря, що сидiв у кутку, потом обливаючись.
– Чи так - походимо, подивимося на оцi запаси та й додому порозходимося?
– вимовив вiн далi, скрутнувши свого чорного вуса.

–  Петро Лукич! Петро Лукич!
– гукнув на Загнибiду крамар.

–  А що?

–  Пора, братику. Животи пiдвело, - мовив вiн, скривившись, мов i справдi живiт у його заболiв.

–  Та… Рубець з Книшем обiцяли зайти, - сказав, чухаючи потилицю, Загнибiда.

–  А по-моєму: де два - там третього не ждуть!
– одказав високий чоловiк з чорними вусами.

–  I батюшки немає, - додав Загнибiда.

–  Отi ще бородатi!
– процiдив крамар.

–  I нащо тих бородатих ждати?
– граючи очима, питає високий чоловiк.
– Хiба ми й самi бороди не причепимо? У Олени Iванiвни, певно, завалялося де повiсмо прядива… От i борода готова!

Кругом знявся регiт.

–  Уже Колiсник пустився на вигадки!
– сказав хтось.

–  На якi там вигадки?
– правувався Колiсник.
– Тут голосу не одтягнеш, а вони - вигадки!.. Я кажу: поки батюшки, та се, та те, то воно 6 по однiй слiд пропустити. Пантикулярно, як кажуть пани.

–  Слiд, слiд!
– хтось одказав, спльовуючи.

–  Та щось Петро Лукич не теє… - дивлячись на хазяїна, мовив Колiсник. Загнибiда мотнув головою.

–  Там, у малiй хатинi, - тихо сказав вiн, указуючи на дверi.

Колiсник, крамар i ще дехто знялися й один за одним посунули в хатину.

–  Батюшка йде!
– хтось крикнув у свiтлицi.

–  Батюшка! батюшка!
– заходило по хатах.

–  Постiйте! Зараз батюшка буде, - гукнув Загнибiда, протовплюючись уперед стрiти батюшку.

Колiсник з серця махнув рукою i сплюнув.

–  Утрiться ж, Костянтин Петрович, щоб, бува, бородатий не примiтив!
– хтось сказав йому.

–  Утрiться! Чарка бiля рота була - i тут одняли!
– мовив вiн сердито.

–  Та так тiльки й довелось подивитись?

–  Атож!

Дехто зареготався.

–  Коло рота було, та в рот не попало.

–  Та хоч не завдавай жалю, - прохав Колiсник, чухаючи потилицю. Регiт ще дужчий знявся.

–  Тесе!..
– загуло кругом.

Гучно i зично роздалося серед хати святе поспiв'я. Славили воскресшего З гроба, славили його пречисту матiр… Молодий, бiлолиций та чорноволосий батюшка з хрестом у руках виступив уперед, заводив голосним тенором. За ним диякон, товстий, огрядний, з рижою по пояс бородою, витрiщивши булькатi очi, пер, наче з бочки, товстого баса. Стихарний дяк, у косi з сивого, аж жовтого, волосу, старий - аж труситься - деренчав, мов маленьке ягнятко; за ним високий таранкуватий паламар, насупившись, гув очеретяного баска… Хазяїн, хазяйка, звiвши до образiв очi, хрестилися; гостi з усiх бокiв навколо облiпили причет; переднi ще таки вимахували руками, зате заднi так стовпились - пальця просунути нiкуди.

Тiльки що батюшка, проспiвавши, пiднiс хазяїнам хреста цiлувати, як у хату увiйшли два панки. Один - середнього росту, натоптуваний, з круглим червоним лицем, так гладесенько виголеним, що воно у його аж вилискувалось, з невеличкими блискучими очицями, котрi, як мишенята, бiгали в його то сюди, то туди. Другий - високий, сухий, з одстовбурченими бровами, похмурим поглядом, рудими баками, що, наче ковтуни, спускалися з його кiстлявих щелепiв.

Обидва на пальчиках покралися уперед, злегка тримаючи за плечi огрядних мiщан, що стовпилися ззаду. Тi, озираючись i кланяючись, поступалися, давали дорогу. Пани попростували до столу.

–  Хто се?
– почулося у заднiх рядах.

–  Не знаєш хiба?

–  Авжеж, не знаю.

–  Ото сухий, високий - Рубець, секретар з думи; а то червонопикий - Книш, з полiцiї.

–  Чи бач! Пiшов наш Загнибiда вгору: з панами водиться!.

–  А-а! Антон Петрович! Федiр Гаврилович!
– скрикнув Загнибiда, запримiтивши Рубця i Книша.
– Христос воскрес!

Почали христосатись. Рубець, суворо похристосавшись з хазяїном, пiдiйшов до батюшки, поцiлував хреста i щось тихенько замовив. Батюшка заметушився, подав Рубцевi руку.