–  Отак завжди!
– гарикнула стара.
– Хоч би тобi словом обiзвалася: мов зроду нiма або їй - прости господи!
– рiч одiбрало… А зайдуть чужi люди у хату - вона з ними хи-хи та реготи справляє; цiлий би день жартувала! А до матерi - слова не знайде! Ну, вже взяв Сидiр собi жiнку! Уже вибрав пару! Казала: не бери отих городянок, то - проклятущий народ!.. Там, у городi, розкiш їм, воля, страху немає… От воно i звикне без дiла сидiти, по сiм недiль на тиждень справляти! А прийде на господарство - аби було пiдставлено їсти та пити; а само, бiси його батьковi, не потурбується… Де вже з наймички та добра ждати? Привикне чуже нехтувати, та так i бiля свого… Казала Сидоровi: не бери, сину! Возьми краще Гаманенкову Прiську, вона тобi буде жiнка, а менi невiстка… Пришелепуватий же, прости господи!.. Як не з нею в парi, то й нi з ким менi вже не бути… Обiйшла, видно, дурня; обпоїла чортовим зiллям городська наймитюга!.. Не послухався… А тепер - i бийся з нею, i воловодься!.. Вiн же нiколи не сидить дома: то сюди, то туди вештається - не баче, що матерi достається!.. От побила мене лиха та нещаслива година! Сподiвалася на старiсть спочити - от i спочила!
– закiнчила стара, важко сопучи.

На який час у хатi стало тихо. Кирило сидiв коло столу й обдивлявся хату; Христя стояла у порога.

"Он що воно про нашого брата спiвають… - думала вона.
– I наймитюга, i нетiпанка, i сяка, i така… Господи!" - Серце її наче хто у жменi давив; сльози поривалися з очей.

–  А тут, коли б ти знала, Явдохо, яка нам пригода трапилась, - перервав Кирило нудне мовчання. I почав розказувати, як обвалився на гнилому переходi.

Мар'я увiйшла у хату з оберемком дров у руках. Видно, вони були їй не по силi, бо вона аж зiгнулася, - блiде лице почервонiло.

–  Та й важкi якi!
– простогнала Мар'я i кинула оберемок з рук. Дрова З грюком упали додолу. Стара кинулась-скочила.

–  Ще ти голови моєї не наклопотала?
– скрикнула вона.
– Набрала дров, що й чортова голова твоя не знесе, та й вергаєш ними… Пiч к бiсовiй матерi розвалиш!

–  Де та пiч, а де дрова… - стиха одказала Мар'я.

Стара аж потемнiла:

–  А долiвцi що ото зробила? Давно мазала? Десять раз на тиждень мажешся…

–  Та буде вже вам. Хай ще на завтра трохи, - не то усмiхаючись, не то з докором промовила Мар'я. Стара скрутнула головою i сплюнула.

–  Чого ти, дiвко, стоїш? Чому не сядеш?
– повернулася Мар'я до Христi.
– Сiдай, спочинь. Куди се вас бог несе?

–  У мiсто, - одказав Кирило, поки Христя боязко присiдала на лавi.

–  Чого? На базар?

–  На базар же. Продавати он її… - жартував Кирило, мотнувши головою на Христю.

–  Її?
– спитала, граючи очима.

–  Атож!
– одказав Кирило.

–  Ви ж глядiть, дядьку, не продешевiться. За таку молоду та хорошу дiвчину правте добру цiну!
– жартувала Мар'я.

Стара засовалася на мiсцi, мов її що вкусило, i, уставши, напрямилася З хати.

–  Куди се ти, Явдохо?
– спитався Кирило.

Явдоха мовчала, не озивалася; тiльки засопла, проходячи побiля Мар'ї.

–  Чого се вона така сердита?
– спитався Кирило, як Явдоха скрилася в сiнях.

Мар'я мотнула головою.

–  Вона завжди така! Хiба в нас буває коли, як у людей? Наче у тому пеклi - так i кипить!

–  Куди ж се вона?

–  Пiде другу невiстку золити. Мене оце точила, а то ще по другу пiшла. Рiч знову перервалася. Мар'я пiдкинула у пiч дрова.

–  От що, Мар'е, - помовчавши, обiзвався Кирило, - чи немає у вас чарки горiлки? Не тобi кажучи, iдучи сюди, провалився… замочився; а тепер немов починає терти.

–  Я зараз.

I Мар'я, пiдкинувши дров у пiч, вибiгла з хати i не забарилася вернутися З пляшкою.

–  Оце гаразд! Оце добре!.. Ач, як по животу пiшла!
– хвалився Кирило, випивши одну.

–  Та все ж таки - чого ви у мiсто йдете?
– допитувалася Мар'я. Кирило почав розказувати. Христю так той переказ уразив, що вона не видержала - заплакала.

–  Чого ти, дiвко, плачеш? Не плач, не журися. У городi добре жити. Я сама там служила i клену свою дурну голову, що поквапилася на замiжжя… Що тут? Одна неволя… А гризнi скiльки?! Ви от на хвилину зайшли, та й то її не минули. А менi ж то те день у день, нiч у нiч слухати!.. Бий його сила божа! Покрiплю ще, потерплю трохи, - не вгамується - иокину!
– махнувши рукою, сказала Мар'я.

–  От i надума таке дурне!
– обiзвався Кирило.
– А Сидiр же як? А хазяйство?

–  Хай їм… з їх хазяйством! А Сидiр i другу, як схоче, знайде!

–  Отаке!
– понуро одказав Кирило.
– Нащо ж вiн тебе брав, коли другу шукати?

–  Нема моєї мочi далi терпiти!
– гiрко промовила Мар'я.
– Нема мочi, та й годi! Уже ж я на своєму вiку не мало вистраждала; знаю, що воно - не сахар…

–  Та то воно забулося.

–  Нi, не забулося, - глибоко зiтхнувши, одказала Мар'я.
– Таке не забувається.

Помовчавши трохи, вона знову почала.

–  У городi? Та в городi тiльки й жити! Там вiльно, там людно… Нiхто тебе не примiчає, нiхто не пиляє, не точить та золить, як тута… I сонце встане, i сонце ляже, а тобi все одно - як: га-ри та й га-ри!.. Та я, як упослiдне на мiсцi була - як сир у маслi купалася… Робота моя неважка - витоплю пiч, зварю їсти, вiддам - i вiльна на увесь день i на всю нiч… Нiхто тебе не спитає: де була, куди ходила?.. А тут?.. Та пропадай воно пропадом!
– аж скрикнула Мар'я, i чорнi очi їй заблищали сльозами.